II тыс. до н. э. в жизни племен Казахстана произошло важное событие – была изобретена технология получения бронзы – сплава меди и олова. Поэтому эта эпоха получила название бронзовый век. Эпоха бронзы охватывает 2-1 тысячелетия до н.э.
Эпоха бронзы делится на три периода:
1. Ранняя бронза – XVIII - XVI вв. до н.э.
2. Средняя бронза – XV - XIII вв. до н.э.
3. Поздняя бронза – XII - VIII вв. до н.э.
Комплексное изучение эпохи бронзы на территории Казахстана началось в 1946 году, когда была создана археологическая экспедиция под руководством видного казахского ученого-энциклопедиста Алькея Хакановича Маргулана. В результате исследований А. X. Маргулана и его соратников на территории Казахстана были обнаружены многочисленные древние поселения и стоянки – памятники эпохи бронзы.
В 1953 г. К. А. Акишевым была разработана периодизация и хронология памятников эпохи бронзы Центрального Казахстана. Ранний этап, соответствующий фёдоровскому, получил название «нуринский»; период развитой бронзы (алакульский) – «атасуский». 3-й этап бронзового века был выделен К.А. Акишевым в отдельную, бегазы-дандыбаевскую культуру (названия даны в соответствии с географическими названиями местности, где обнаружены памятники).
Природные богатства Центрального Казахстана были известны еще с древности. Этот регион является одним из основных центров проживания племен андроновской культуры. Археологические исследования в различных частях региона выявили множество поселений и стоянок, наскальных рисунков и других памятников древности.
Объяснение:
ответ:ежа, або смуга осілості— територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена імперським урядом з метою запобігання проникнення їх у великоросійські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. У 1791 р. після скарг московського і смоленського купецтва та звинувачення євреїв у «підриві торгівлі» Катерина II визначила особливим списком місцевості, за межами яких представникам цієї національності не дозволялося проживати.[1][2][3].[джерело?]
Смуга осілості була одним із порушень прав людини, зокрема права на вільний вибір місця проживання.
Водночас — це також система преференційних і заохочувальних юридичних норм, що надавали право повсюдного мешкання в Російській імперії окремим («корисним» в очах центральної влади) групам єврейського населення, чий досвід мав слугувати прикладом для наслідування єврейському загалові[4].
Вперше смуга осілості була визначена відповідно до указу 1791 року. До неї увійшли Катеринославська, Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська, Чернігівська, Полтавська, Мінська, Віленська, Бессарабська, Астраханська та Кавказька губернії, а також Курляндія. Оскільки три останні в 1829 та 1835 роках були виключені з числа регіонів, де євреї могли б селитися[3], то вони зосереджувалися переважно в західних губерніях та в Україні[1].
За Миколи І євреї були обмежені у праві проживання в містах. Їм не дозволялося селитися в Києві, Миколаєві, Севастополі та в козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох містах виникли спеціальні квартали, в яких мали мешкати лише євреї.
Єврейське населення в українських губерніях смуги осілості у другій половині XIX століття постійно зростало і на 1880 рік становило понад 1,5 мільйонів осіб, або ж більше половини загальної їх кількості в смузі осілості всієї Росії, та половина єврейського населення України мешкала у містечках[5]. На початку XX століття смуга осілості залишалася, але багато євреїв уже мешкали за її межами. Проіснувала до 1917 року.
Объяснение:
