Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение:
"Інститутка" - перша українська соціально-побутова повість в Україні, написана Марком Вовчком. Головний конфлікт твору виникає між панами і кріпаками, які працюють на перших. Пани жорстоко відносяться до найманих працівників. Марія Вілінська робить літературний, не зовсім помітний жест - дає імена лише кріпакам і намагається довести, що кріпаки такі ж самі люди, як і пани.
Устина – головна героїня повісті. Людина великого серця. Дівчина-кріпачка, від імені якої ведеться розповідь. Батька та матері вона не мала, зростала сиротою на чужині. Тяжким було її дитинство. В десять років вона працює у панському дворі. Дівчина зазнала багато знущань від старої поміщиці. Але Устина дуже добра, лагідна, її мова пересипана пестливими словами.
Я була здивована ти, яку жорстокість дозволяє собі пані. Вона майже не побила Устину, а, коли дівчині було зле, вона звинувачувала її в тому, що вона лінива і просто не хоче працювати.
У повісті є розповідь про стару бабусю, котра також працювала на молоду панночку. Бабуся дала дітям по яблуку, а панночці було жабідно віддати. За це вона вдарила стару, а Устина встала на захист бабусі. Тут ми можемо сказати про її відважність і сміливість.
Мені подобається образ Устини. Вона, як один портрет всього кріпацтва: змучена і бідолашна. Але вона сильна, і прагне бути щасливої і робити добро іншим людям, а не лише собі.
Автор показала, що Устина, звичайна кріпачка, морально вища за свою панночку. І правда народна, звичайно, за нею. З великою переконливістю авторка доводить, що пани-кріпосники зайві на нашій землі. Панночка скалічила життя Устині, але можна припустити, що й подальша доля інститутки складеться дуже й дуже непросто.
ответ:
добро и зло в комедии фонвизина “недоросль” комедия — своеобразный жанр. у большинства комедий сюжет мифический или сказочный. и немногие комические произведения отличаются точным и полным изображением действительности. и “недоросль” — не исключение. вопрос о том, должен ли писатель отражать действительность с максимальной объективностью, или нет, всегда был одним из главных. в “недоросле” этот вопрос не ставится вообще.
известный прием — “говорящие” фамилии — сводит его на нет. из списка действующих лиц читатель уже может сделать вывод о том, кто из героев положителен, а кто отрицателен. во все времена во всех произведениях основной частью сюжета была борьба добра и зла внутри человека. в “недоросле” ситуация до предела: не внутри человека борются эти качества, а добрые люди борются со злыми людьми. мне иногда кажется, что комедия нарочно сочинялось, чтобы впоследствии кочевать из одной школьной хрестоматии в другую, настолько она пропитана нравоучениями. на мой взгляд, для современного читателя самой привлекательной стороной комедии является ее колорит.
в принципе, сейчас, спустя сто тридцать шесть лет после отмены крепостного права, поведение героев кажется попросту нелепым. и именно эта нелепость завораживает настолько, что невозможно оторваться, не дочитав книгу до конца. что же касается философской стороны произведения, которая почти полностью в монологах премудрого стародума и иногда правдина, то именно “добро и зло” является наиболее спорной темой. “недоросль” была написана в 1781 году.
в то время в россии самой революционной была идея просвещенной монархии, провозглашаемая французскими энциклопедистами, произведениями которых увлекалась даже екатерина вторая. фонвизин, будучи знатным дворянином, разделял многие заблуждения своего класса, и отразил их в своей комедии. итак, добро и зло. вокруг этих двух понятий уже тысячи лет идут споры.
философы, , моралисты, богословы — нельзя перечислить всех тех, кто посвятил всю жизнь постижению смысла этих двух небольших слов. поэтому, каким бы великим писателем ни был фонвизин, добро и зло он понимал по-своему. и по-своему он изобразил их в своей комедии. для современного читателя добро и зло в изображении фонвизина отнюдь не равноценно. то, что считалось злом двести лет назад, сейчас и подавно им считается.
чего нельзя сказать о добре: только за последние десять лет наши представления о счастье поменялись на противоположные. фонвизин мастерски обличает крепостников скотининых. в его изображении мы можем увидеть, насколько тупы, жестоки, подлы были тогдашние хозяева жизни. имя неуча митрофанушки, которого в целом мире, кроме обжорства и голубятни, ничего не интересует, стало сегодня нарицательным. блестящий сатирик, фонвизин употребляет все свое искусство на то, чтобы вызвать у читателя глубокое чувство презрения к таким, как простаковы.
крепостное право подверглась резкому осуждению. в то время это было неслыханной дерзостью, и только смелый человек тогда мог написать такое. однако сегодня утверждение о том, что рабство — зло, принимается без доказательств. вот слова стародума: “так, мой друг!
и я согласен назвать счастливым знатного и богатого.”. а вот что было сказано по этому поводу еще две тысячи лет назад: “легче верблюду пройти через игольное ушко, чем богатому войти в царствие небесное.” и если скотинин или простакова — образы реалистичные, то о правдине, милоне и софье этого сказать никак нельзя.
по-моему, надо было заставить их говорить стихами — до того возвышенны и поэтичны все их речи. идея о том, что можно благоустроить жизнь, если государственные должности распределять не по знатности и богатству, а по заслугам — не была реализована ни в одной из многочисленных разновидностей государства.
объяснение:
сократ по максимум