Відповідь:
Может что-то такое:
Следует заметить, что Борис Пастернак и Владимир Маяковский были русскими поэтами-футуристами. В литературе футуристов интересовало не столько содержание, сколько форма сти-хосложения. Они придумывали новые слова, использовали вульгарную лексику, профессиональ-ный жаргон, язык документа, плаката и афиш.
Но свои стихи поэты писали в разной манере. Борис Пастернак был известен как поэт-символист. Его стихи более мягкие, лиричны, насыщены символами и образами. Как, например, образ летнего месяца. Этот образ - интрига, тайна, мистика. В доме живет таинственное существо, которое никто не видел, но от проделок которого уже все успели устать. Начинаешь верить авто-ру, что это существо – домовой. Но тут поэт признается, что речь идет о летнем месяце – июле. Именно его Б. Пастернак наделяет чертами живого существа. Существа очень шумного, шаловли-вого и ветреного. Хотя в строчках стихотворения чувствуется любовь автора к своему герою.
А вот Владимир Маяковский творил в более жесткой, революционной манере. Кроме того, Маяковский не признавал традиционные стихотворные размеры, он придумывал для своих стихов ритм. В сюжете стихотворения использовано фантастическое событие: в гости к поэту на чай приходит солнце. То есть В.Маяковский также наделяет своего героя чертами живого человека, но не как у Б. Пастернака – таинственного и бесшабашного, а человека-труженика. С ним поэт ведет себя как с товарищем с которым он, плечо к плечу трудится над общим делом. У них даже общий девиз и одна цель: для солнца лить солнечный свет, а для поэта – свой свет, стихами.
Пояснення:
Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.
— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє "я" і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.
— Я вам охоче до радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.
— Яянинові годі до скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.
— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!
— Усі тут харчуються власним "я". Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте "я" кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.
— Але я зовсім не хочу ставати яянином!
— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.
— Невже з цього міста немає виходу?
— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені,
що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.
— Яке ж це слово?
— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке "ти". Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди