Просві́тництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, митці — вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Несправедливість та поневолення, які панують у суспільстві, вони вважали наслідком накинутих можновладцями законів, релігійних забобонів та нестачі справжніх знань. Своїм завданням вільнодумці проголошували утвердження свободи, розвиток природних здібностей кожного, громадянське виховання та поширення освіти. XVIII століття називають також Добою розуму, адже разом з ідеями Просвітництва утверджувалася віра в силу знань та можливість розумного облаштування громадського життя. Саме в цей час виникла й ідея поступу — тобто послідовного розвитку людства через здобуття нових знань, вдосконалення суспільного ладу та покращення умов життя[1].
Літератори
Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.
Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.
1. Не знаю, в инете поищи
2. Чтобы прославить себя
3. О том, что не надо идти воевать с половцами. То есть к беде было это затмение
4. Поражением
5. Просит о том, чтобы все князья прекратили распри между собой и воссоединились
6.Плач Ярославны(жена ему, типо она плакала и призывала силы природы, чтоб они ему сбежать
7. Прославление князей и дружины, «побарающих за христианы на поганыя плъки» , и направление Игоря «къ святей богородице Пирогощей» , тотчас по возвращении на родину, должны свидетельствовать о христианстве самого автора Слова о полку Игореве.
Степень освоения христианства, свойственная автору Слова, определяется тем, что он не оставил следов религиозной сентиментальности, не обмолвился ни одним намеком на грех и искупление. Это обращает на себя внимание в особенности при сравнений с обеими летописными повестями о походе Игоря, отмеченными покаянным настроением и идеей божеского наказания.