Мой папа. Папины руки, папины руки! Они никогда не страдают от скуки. Им в день выходной не бывает покоя, Знакомо тяжелое им и большое. Хоть мама его ни о чем не попросит, Воды из колодца всегда он приносит. Был в армии папа лучшим во взводе, Теперь он хороший работник в заводе. Могу я о папе говорить без конца… Ведь нет человека лучше отца! А еще мой папа - отличный защитник нашей Родины! И этим я особенно горжусь! Служил он в Дальневосточном пограничном округе на острове Сахалин. Без этих войск не возможна хорошая оборона нашей Родины. Пограничники – это смелые и отважные люди! Мой папа тоже сильный и смелый! Он честно защищал нашу Родину. За два года службы на охрану Государственной границы вышел триста раз. За добросовестное отношение к службе, за смелость в операции по захвату нарушителей границы был назначен старшим пограннаряда, награжден нагрудным знаком «Отличник погранвойск 2 степени». Да, папина работа была очень ответственная, потому что охрана границы - это долг каждого настоящего мужчины много лет, а папа помнит годы службы. У нас в шкафу висит папина военная форма. Она очень красивая, со знаками отличия. И папа разрешает мне ее мерить. Вот недавно был у нас в школе утренник «Наша армия родная». В классе я был выбран командиром взвода. А выступал я в папиной форме. Моему счастью не было предела! Я очень гордился тем, что папа разрешил мне надеть настоящую форму Защитника Отечества! Мне кажется, что все мальчишки хотят скорее стать взрослыми и стать папами. Когда я стану папой, буду очень внимательно относиться к своему ребенку. Я буду водить его в детский сад, поведу в первый класс. По вечерам я буду читать ему сказки. Мы будем заниматься спортом, ходить на прогулки. Я буду настоящим мужчиной, как мой папа: добрым, сильным, смелым! Я постараюсь быть достойным этого звания! Я хочу, чтоб у всех детей на Земле были папы! Хочу, чтобы папа никогда не старел, не болел! Чтобы у него не было ни одной седой волосинки. Чтобы он был счастливым, радовался жизни, чтобы сбылись все его желания папа, что ты есть! Я тобой очень горжусь и хочу быть на тебя похожим
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.