Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.
З глибокої давнини людині притаманне символічне розуміння світу. Одна концепція символу склалася лише в епоху романтизму – у творах І.Канта, Ф.Крейцера, Й.-В.Гете, Ф.Шиллінга. Німецькі романтики зробили вагомий внесок у розвиток теорії, показавши багатозначність символу, його здатність втілювати “ загальну Ідею”.
Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло і Франції.
Французька романтична лірика середини ХІХ ст. підготувала перехід до якісно нового етапу літератури – символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.
Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70-80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший – 70-ті –друга половина 80-х років ХІХ ст. – період становлення напряму. У цей час С.Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття “цілісних емоцій” та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж.Мореаса “Літературний маніфест. Символізм”, яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо та інших ліриків Франції.
Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.
У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але етстетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і лутературними знахідками.
Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального ( об’єктивного), духовного ( суб’єктивного) та ідеального ( світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.
Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.
1)Ян Криштоф Залуский — главный герой. Калека, у которого от рождения нет рук; у него большая голова, бледное лицо «с подвижными острыми чертами и большими, проницательными бегающими глазами». «Туловище было совсем маленькое, плечи узкие, груди и живота не было видно из-под широкой, с сильной бороды». Ноги «длинные и тонкие», с их феномен», как его называет сопровождающий, «долгоусый» субъект, снимает с головы картуз, расчесывает гребенкой бороду, крестится и, наконец, пишет на белом листке «ровную красивую строчку»: «Человек создан для счастья, как птица для полета». Эта фраза действительно стала, как её и называет Залуский, афоризмом, причем особенно расхожим в советское время. Но это, подчеркивал Залуский, не только афоризм, но и «парадокс». «Человек создан для счастья, только счастье не всегда создано для него», — говорит он позднее. Короленко, не раз показывавший болезни и человеческие увечья (вплоть до повести «Без языка», где положение человека в чужой стране придает понятию немоты философское звучание), подчеркивает парадокс Залуского не только для более острого изображения взаимоотношений между людьми (растерянное высокомерие доктора Дударова и достоинство Залуского) и не из педагогических целей, но ради утверждения центральной идеи всего своего творчества: «Жизнь… кажется мне проявлением общего великого закона, главные основные черты которого — добро и счастье. Общий закон жизни есть стремление к счастию и все более широкое его осуществление». Именно врожденное несчастье Залуского ему выразить эту свою заветную мысль с особой убедительностью.
Объяснение: