Федько був розбишакою, на якого жалілися всі діти. Він міг просто заради сміху руйнувати чужі хатинки з піску. Але ніхто не ризикував битися з хлопцем — його всі боялися.
Федько любив лазити дахами чи сидіти на воротях. Одного разу він гав, як хлопці пускали повітряного змія. Він підійшов, щоб його відібрати. Спірка намагався зупинити задаваку, але Федькові було байдуже. Він врешті-решт забрав у хлопців іграшку. А потім трапилося щось несподіване. Федько повернувся і віддав змія.
Але частіше діти просто скаржилися своїм батькам на Федька. А ті йшли до його матері. Вона завжди сварила сина, але той ніколи не плакав і не просив вибачення. Він сидів мовчазний і насуплений.
Батько Федька працював у друкарні. Після роботи він бив сина за його витівки. Але й при цьому хлопець мовчав. Мати називала його за це «сибірякою». Після покарання батько давав Федьку якійсь копійки за те, що він ніколи не обманює.
Федько не ображався на таке покарання. Він розумів, що міг би викрутитися, але брехню не любив. Також він був вірним товаришем. Це викликало повагу батька і гнів матері.
У хазяїна будинку, де жив Федько, був син. Його звали Толею. Саме за нього Федьку діставалося найбільше. Чистенький син хазяїна був повною протилежністю халамидника. Але він часто спокушався на його забави, через що додому приходив брудним і з розбитим носом. Його мати, теж інтелігентна жінка, часто була шокована цим.
Уже ввечері Федька карали. Його мати боялася, що через поведінку сина їх можуть вигнати з будинку. Батько трішки заздрив родині Толі. Він забороняв сину знатися з «благородними дітьми».
Через деякий час Толя знову гуляє з Федьком.
Був дощ, на вулиці — брудні калюжі. Толя дивився у вікно. Раптом він помічає Федька, Стьопку і Ваську. Їм гарно і весело. Федько знайшов у воді підкову. Толя хоче, щоб його побачили, але хлопці не дивляться на вікна. Хлопчику теж хотілося на вулицю. Нарешті діти його помітили і кликали до себе. Вони запевняли, що дощ теплий, називали Толю «бабою», бо він не хотів виходити. Дитині було страшно, але він хотів довести, що він не баба.
Толя вийшов надвір. Йому було весело з усіма. Його випрасувані речі забруднилися, волосся намокло. Ввечері хлопчик лежав з температурою, а Федька знову лупцювали.
Коли настала весна, хлопці пускали кораблики на вулиці. Толя дивився на них, але підходити йому заборонили батьки. Раптом прийшов Федько. Він був на річці, ловив дошки від мостика, який знесло кригою. Наступного дня він збирався прогуляти школу, щоб знову туди піти. Толя розпитував Федька про річку. Халамидник хотів проїхатися на кризі. Всі дивувалися його сміливості.
Наступного дня Федько зібрався з компанією йти на річку. З ними був Толя. Він хотів тільки подивитися, а потім піти до школи.
Біля річки була гарно, але Толя почував себе скутим. Хлопчик не міг гратися так, як це робили інші, адже він був вихованим і благородним.
На березі було безліч школярів. По чорній холодній воді пливли крижини. Федько побився об заклад з Толею, що він зможе перейти по кризі на той бік. У разі програшу він повинен віддати Толі свого чижика.
Безстрашний Федько підійшов зі своєю палицею до води. Хлопчина швидко стрибнув на одну крижину, потім на іншу. Люди на березі почали галасувати, намагатися змусити хлопця повернутися. Халамидник вже був на середині річки. Він то стрибав по крижинах, то повз по них. З берега йому викрикували різні поради, куди краще повернути чи стрибнути. Але хлопець на чув їхніх голосів.
Федько вже опинився на другому березі. Він радісно махав своєю шапкою, надітою на палицю. Назад теж потрібно було повертатися через крижини. Хлопець був сміливим і вправним. Зовсім скоро він знову був на березі. Діти вітали товариша, а дорослі поблажливо знизували плечима. Мовляв, що з цього шибеника взяти.
Толя теж був у захваті. Йому захотілося повторити подвиг Федька. Хлопчику здавалося, що це зовсім легко. Він попросив у Федька палицю. Халамидник не дуже хотів її віддавати, але врешті-решт погодився.
Честь, совесть и пошлость... Ложь, предательство и чистая невинность... Именно эти понятия занимают все мысли, именно над этим задумываешься, ко гда читаешь роман М. Булгакова “Мастер и Маргарита”. Эти понятия вечны. Они актуальны в любое время, независимо от моды или от века, как сама жизнь. В каждом человеке есть что-то хорошее, доброе, и это хорошее и есть Бог, который обязательно существует в душе каждого независимо от того, верующий он или нет. Роман “Мастер и Маргарита” — это, в моем понимании, отражение нашей жизни, в которой сплетены вера и неверие, добро и зло, борьба между такими библейскими понятиями, как свет и тьма, хорошее и плохое. Булгаков в романе показал свое восприятие новозаветной истории, применив ее понятия, ее суть к современности, к тем годам, в которых он жил. По моему мнению, стержнем всего романа, одним из главных его направлений является проблема вины и расплаты за вину. Эта проблема стоит перед каждым персонажем книги, как и перед каждым человеком, а найти ответы, решения этой проблемы можно опять же в романе, в его новозаветной части. Но в мире созданного Булгаковым романа не существуют карающей силы: расплата за вину заключена в самой вине. Вина и расплата совместимы. Это очень хорошо видно на примере великого прокуратора Иудеи. Образ Понтия Пилата сложен, он видоизменяется на протяжении всего романа. Иешуа предстает перед Понтием Пилатом, олицетворяющим римское право в Иудее. Но правитель Иудеи болен и слаб. Он скорее пленник, чем хозяин во дворце Ирода. Болезнь его — символ душевной целеустремленности, бедности, тревоги. В то утро, когда Пилату предстоит встреча с Иешуа, он страдает от приступа “непобедимой ужасной болезни, от которой нет средств, нет никакого Страда ния сделали Пилата открытым к восприятию великого духовного события, каким станет для него встреча с Иешуа. В течение допроса происходят возможные для прокуратора события: соотношение судьи и обвиняемого нарушаются, они как бы меняются местами. Но Иешуа не судит Пилата, а как “великий врач”, стремится избавить его от физических страданий, принести ему душевное исцеление. И впервые Пилат столкнулся с недоступной его пониманию нравственной силой. Его жизненный опыт и мировоззрение сопротивляются речам доброго “философа” — и все же Пилат незаметно для себя меняется. Меняется его духовный облик, перед Понтием Пилатом возникает выбор: либо прокуратор обвиняемого, нарушив закон и свои обязанности, либо отправит на крест “ни в чем не повинного безумного мечтателя и врача”. В дальнейшем Пилат уступит первосвященнику и согласится отпустить “жалкого разбойника” Варравана, предав казни Иешуа. И тоже неотвратимо, как распятие Иешуа, пришло “бессмертие” для Пилата, расплата за вину. В “ненавистное бессмертие” он унесет свою тоску от сознания того, что “он чего-то недоговорил с осужденным, а может быть, чего-то недослушал”. Пилат Булгакова и в “бессмертном” жаждет продолжения диалога с Иешуа. И в том счастливом сновидении, которое подтвердило, что “казни не было”, он и Иешуа спорят о чем-то очень сложном и важном, причем ни один из них не может “победить другого”. Освобожденный Мастером Пилат стремительно бежит по лунной дороге к тому, кто ждёт его
Федько був розбишакою, на якого жалілися всі діти. Він міг просто заради сміху руйнувати чужі хатинки з піску. Але ніхто не ризикував битися з хлопцем — його всі боялися.
Федько любив лазити дахами чи сидіти на воротях. Одного разу він гав, як хлопці пускали повітряного змія. Він підійшов, щоб його відібрати. Спірка намагався зупинити задаваку, але Федькові було байдуже. Він врешті-решт забрав у хлопців іграшку. А потім трапилося щось несподіване. Федько повернувся і віддав змія.
Але частіше діти просто скаржилися своїм батькам на Федька. А ті йшли до його матері. Вона завжди сварила сина, але той ніколи не плакав і не просив вибачення. Він сидів мовчазний і насуплений.
Батько Федька працював у друкарні. Після роботи він бив сина за його витівки. Але й при цьому хлопець мовчав. Мати називала його за це «сибірякою». Після покарання батько давав Федьку якійсь копійки за те, що він ніколи не обманює.
Федько не ображався на таке покарання. Він розумів, що міг би викрутитися, але брехню не любив. Також він був вірним товаришем. Це викликало повагу батька і гнів матері.
У хазяїна будинку, де жив Федько, був син. Його звали Толею. Саме за нього Федьку діставалося найбільше. Чистенький син хазяїна був повною протилежністю халамидника. Але він часто спокушався на його забави, через що додому приходив брудним і з розбитим носом. Його мати, теж інтелігентна жінка, часто була шокована цим.
Уже ввечері Федька карали. Його мати боялася, що через поведінку сина їх можуть вигнати з будинку. Батько трішки заздрив родині Толі. Він забороняв сину знатися з «благородними дітьми».
Через деякий час Толя знову гуляє з Федьком.
Був дощ, на вулиці — брудні калюжі. Толя дивився у вікно. Раптом він помічає Федька, Стьопку і Ваську. Їм гарно і весело. Федько знайшов у воді підкову. Толя хоче, щоб його побачили, але хлопці не дивляться на вікна. Хлопчику теж хотілося на вулицю. Нарешті діти його помітили і кликали до себе. Вони запевняли, що дощ теплий, називали Толю «бабою», бо він не хотів виходити. Дитині було страшно, але він хотів довести, що він не баба.
Толя вийшов надвір. Йому було весело з усіма. Його випрасувані речі забруднилися, волосся намокло. Ввечері хлопчик лежав з температурою, а Федька знову лупцювали.
Коли настала весна, хлопці пускали кораблики на вулиці. Толя дивився на них, але підходити йому заборонили батьки. Раптом прийшов Федько. Він був на річці, ловив дошки від мостика, який знесло кригою. Наступного дня він збирався прогуляти школу, щоб знову туди піти. Толя розпитував Федька про річку. Халамидник хотів проїхатися на кризі. Всі дивувалися його сміливості.
Наступного дня Федько зібрався з компанією йти на річку. З ними був Толя. Він хотів тільки подивитися, а потім піти до школи.
Біля річки була гарно, але Толя почував себе скутим. Хлопчик не міг гратися так, як це робили інші, адже він був вихованим і благородним.
На березі було безліч школярів. По чорній холодній воді пливли крижини. Федько побився об заклад з Толею, що він зможе перейти по кризі на той бік. У разі програшу він повинен віддати Толі свого чижика.
Безстрашний Федько підійшов зі своєю палицею до води. Хлопчина швидко стрибнув на одну крижину, потім на іншу. Люди на березі почали галасувати, намагатися змусити хлопця повернутися. Халамидник вже був на середині річки. Він то стрибав по крижинах, то повз по них. З берега йому викрикували різні поради, куди краще повернути чи стрибнути. Але хлопець на чув їхніх голосів.
Федько вже опинився на другому березі. Він радісно махав своєю шапкою, надітою на палицю. Назад теж потрібно було повертатися через крижини. Хлопець був сміливим і вправним. Зовсім скоро він знову був на березі. Діти вітали товариша, а дорослі поблажливо знизували плечима. Мовляв, що з цього шибеника взяти.
Толя теж був у захваті. Йому захотілося повторити подвиг Федька. Хлопчику здавалося, що це зовсім легко. Він попросив у Федька палицю. Халамидник не дуже хотів її віддавати, але врешті-решт погодився.