«Здравствуй, мой дорогой друг. Это письмо я пишу с печальными мыслями и слезами на глазах. Совсем недавно я узнала страшную новость от которой в моей душе поселились страх и печаль. Страх за нашу нежную любовь, дорогой мой друг. Мой отец, Кирила Петрович Троекуров, сообщил мне ужасную новость, я должна выйти замуж за князя Верейского, нашего соседа. Отец считает, что это будет хорошим браком, ведь князь Верейский богатый человек. Только видели бы вы его, мой милый друг. Моя душа кричит и рвется к вам, а слезы свои я не могу остановить от всей печали. Скорее всего, это мое последние письмо, мой возлюбленный друг. Простите и прощайте, Ваша на веки, Мария Троекурова.»
Про острови, пригоди, шквали,
Про тайни схованих скарбів
І мандрівців, що їх шукали,
Про лиходіїв, що зливали
Людською кров'ю чардаки*,
— Як до смаку тобі припали,
Юначе, давні ті книжки,
Як Купер, Белентайн старий
Для тебе автори бажані,
— До рук ти сміливо бери
Просте моє оповідання.
Коли ж вітрила в океані
Тебе не надять, — то покинь:
Хай зникне в тьмі пірат останній,
А з ним і я, як марна тінь.
Ллойдові Осборну,
американському джентльменові, присвячує цю
оповідь, задуману й нарешті завершену в згоді з
класичними його смаками, — вдячний за багато
спільно проведених приємних годин —
автор
Частина перша
СТАРИЙ ПІРАТ
Розділ І
Старий морський вовк у заїзді "Адмірал Бенбов"
Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17... я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд "Адмірал Бенбов" і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були" зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана.
Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
— Бухта нічогенька, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
— То й гаразд! — сказав моряк. — Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! — гукнув він чоловікові, що прикотив візка. — Під'їжджай сюди, до втягти скриню. Я перебуду тут який час, — провадив він далі. — Чоловік я простий. Ром, шинка, яєшня — і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі... Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном... Еге, я бачу, що вас непокоїть... Маєте! — і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. — Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, —промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.