Дорогою ціною здобували волю українці, багато чого довелося їм випробувати. Були і “збасаманені сині хребти”, були і кулі в тілі, було й загублене життя, був і розпач, була і смерть. Коли я читаю оповідання М. Коцюбинського “Дорогою ціною”, то мені здається, що це я тікаю разом з ними від кріпаччини, що я теж відчуваю голод, біль, страждання, що це я разом з ними намагаюся вижити і перемогти. І здобути волю.
Що може бути краще за волю? Коли дихаєш вільно, на повні груди, коли не наглядають за тобою прискіпливі очі пана, коли поряд з тобою та людина, яку ти без тями кохаєш. І не треба критися, а можна вийти в поле – і заспівати, заспівати так, щоб почули гори і підспівували тобі своїми дужими голосами, заспівати так. щоб сонце здивовано подивилося зверху, ніби питаючи: що то воно є? Оце і є воля, справжня воля. Але як ЇЇ здобути?
Зброєю? Ні. Уся влада на боці пана.
Не встигнеш ти й оком моргнути, як тебе або посадять у в’язницю, або вб’ють.
Тому і тікали люди, тікали до Туреччини, бо несила вже було терпіти панське ярмо – дуже воно муляло шию – бо “вільний дух народу ще тлів під попелом неволі”. Цей дух підіймав і гнав подалі від кривди, від знущань, від постійного страху, гнав з надією хоч в останні хвилини життя побачити, що таке воля.
Серед таких людей були Соломія та Остап. Мов птахи з широко розгорнутими крилами, вони знялися з місця у пошуках вільного життя. Адже вдома навіть сподівань на це немає: за бунтарський дух приишовся не до двору Остап, живе з нелюбом Соломія, бо так схотів пан. Яке вже може бути щастя?!
Щастя без волі – нещастя. Вільний дух Остапа йде від діда, від його “билинь-казок” “про Січ, про козацтво, про боротьбу з панами за волю”. Саме Коліївщина надихає двадцятирічного хлопця йти шукати волю.
Але в Остапа є кохана, яка вирішує всупереч усьому з’єднати долі. Вони йдуть разом, а веде їх чарівне слово – воля. Адже тільки вона може дати їм усе, чого вони так домагаються: і шастя бути поряд, і домівку, і господарство, і незалежність.
Але до волі нелегкий шлях. Скільки довелося пережити цим людям, скільки довелося пережити всьому українському народові! Спочатку стають на перешкоді козаки, бо царський уряд намагався будь-що розшукати втікачів і жорстоко карав їх.
Не вдається закоханим з першого разу переправитися за кордон. Але доля дарує їм ше одну можливість. Які вони щасливі, що нарешті знайшли те, що шукали – волю. Проте сліпа куля наздоганяє Остапа.
Скільки ж можна зносити знущань, коли вже життя змилується над ними?!
І ось тут виявляється героїчний дух Соломії. Вона йде шукати шлях, щоб вибратися з плавнів, але відчуває, що заблукала. Де він. її Остап, поранений та кинутий? Проте Соломія не відступає від своєї мети – знайти його, знайти будь-що: хай палають плавні, хай навіть смерть чекає за плечима.
Ось вона воля до життя, воля до щастя. Тому стільки відчаю, ненависті в діях Соломії, коли вода ламає очерет: “Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, як свого ворога”.
Але й Остап не здається, хоч і тяжко поранений. У цей час він намагається відбити своє життя у вовка. Для цього не обов’язково мати рушницю.
Потрібні лише кілька краплин води та велика воля до життя. Ця велика воля до життя і допомагає знову зустрітися двом кохаючим серцям. Ця велика воля до життя надає Соломії снаги працювати, щоб виходити Остапа, поставити його на ноги.
А коли турецька варта забирає його, ця велика воля до життя зумовлює напад Соломії разом з Іваном Котигорошком на неї, щоб звільнити дорогу людину. Скільки потрібно мужності, героїзму, відваги, шоб піти на цей крок! Недарма ніби з казки приходить на сторінки оповідання Іван Котигорошок, який прагне усюди й завжди допомагати Соломії.
Так, український народ без боротьби не здається, як не здавалася Соломія, як не здавалися і Остап, і Іван, і тисячі подібних до них людей. Можливо, вони і не перемогли, але вказали шлях до волі, тяжкий шлях, на якому чекає багато випробувань. Але цей шлях потрібно було пройти, навіть зі зброєю в руках, бо в його кінці чекала людей воля. Смерть перервала життя Соломії.
Але залишилася пам’ять про неї, яка зігріває вже сивого діда: “Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…” Це кличе Остапа вільна Соломія.
Минуло багато років, і український народ здобув собі волю. Хоч і дорогою ціною, дуже дорогою піною. Але саме це, на мій погляд, і надає йому снаги берегти свою волю, свою незалежність, щоб потім не довелося її знову здобувати у нерівній боротьбі. І тоді вже хто знає, яку ціну нам доведеться за неї платити…
Объяснение:
Сутність полягає в тому, що ніякого перетворення не було!
Згадаймо перебіг подій у п’єсі — і ми пересвідчимось у цьому. З самого початку дії це дівчина з неабияким характером. Вона «дівчина чесна», хоч шоста мачуха викинула її на панель. Вона «не в’язне до джентльменів», «у житті краплини хмільного в рот не брала».
Вона приходить до всесвітньо відомого спеціаліста, всіляко підкреслюючи своє людське право на повагу. Це і приїзд на таксі, і чудернацький капелюшок. До того ж вона постійно наголошує, що їй не потрібна благодійність, вона сплатить за навчання, як кожна леді.
У чужому будинку, в невигідній ролі прохача, Еліза знаходить у собі сили відповісти на насмішки професора: «Я не гірша за вас! Які у всіх почуття, такі й у мене». Останні слова дівчина проголошує двічі під час першої розмови.
Еліза швидко опановує себе в нових умовах. Тут і звертання «місс», тут і багато невідомих побутових речей та приладів, узагалі сам плин життя аристократичного будинку — все це могло б збити з пантелику менш стійку натуру. А до того ж ще й навала нових слів, більш відшліфованих почуттів та їх передавання співрозмовникам! Але дівчина не ламається, а починає краще розуміти себе як окрадену особистість — окрадену світом, у якому вона жила. Та ще гірше те, що тепер, коли вона це зрозуміла, вона залежить від примхи «верхніх десяти тисяч».
Еліза продавала квіти — тепер вона продає себе, свої неабиякі лінгвістичні здібності, свою гідність. Бо впродовж усієї п’єси цей аристократ духу і за походженням не бачить в ній людину, а швидше людиноподібну істоту.
Пояснення подій життєвий досвід такий, якого не має ніхто. Адже вона прожила й життя дівчини з найнижчих верств суспільства, і життя панночки з багатого дому й аристократичної родини. Еліза знає більше, ніж її вихователі, починаючи від батечка, ладного за декілька фунтів продати доньку для відомих забав «симпатичних джентльменів» — і аж до «філологів». Вона була особистістю, а з неї намагаються виліпити лабораторну тварину, яка продемонструє можливості «наукового дресирування». Дівчина для панів експериментаторів лише робочий матеріал — навіть не мармур Галатеї, а гончарна глина, з якої ліплять горщики.
А вона завжди відчувала себе людиною, не гіршою від інших людей. І раніше, і тепер, коли експеримент завершився нищівною перемогою.
І я не бачу тут духовного переродження. Що з того, що Еліза навчилась правильно вимовляти слова і як слід тримати виделку? Вона ж залишилася та сама і не бажає бути рабом навіть обставин, що склалися, а тим паче рабом людей. І ті самі почуття, що в інших, вона навчилась виражати більш «цивілізовано», проте це та сама Еліза Дулітл. Побачивши батечка у вінчальному костюмі, вона вигукне, як і колись, оте Вона нічого не забула, хоча й багато чого навчилася. Ми залишаємо її на порозі нового життя, якого не міг знати і сам Бернард Шоу. Шкода, якщо вона справді житиме так, як пророчить автор у своїй післямові.