Роман М. Сервантеса «Дон Кихот» принесла популярность своему автору не только в его родной Испании, но и в других странах мира. «Дон Кихот» занимает второе место в мире, после Библии, по количеству языков, на которые сделаны его переводы.
Борец с несправедливостью или пародия на рыцаряДон Кихот давно стало нарицательным именем для человека, который смело вступает в борьбу с трудностями, защищая свои идеалы и гуманистические представления. Образ Дон Кихота обычно раскрывается в теме потерянности человека в этом мире. Это произведение имеет многоплановый характер.
С одной стороны, автор пытается создать своеобразную карикатуру на романы о рыцарстве, которые были популярны в Европе. В тексте произведения также изображен явный протест против угнетения высшими классами общества крестьян.
Главный герой отважный защитник народа, борец за справедливость, который очень часто боролся с порожденными своей фантазией врагами.
Однако Дона Кихота нельзя рассматривать как карикатуру на рыцарство. Пусть он нелепый и смешной, но та искренность, которой он руководствовался, делает его настоящем героем.
Краткое содержание романа «Дон Кихот»Роман стоит из двух частей, которые включают в себя 72 главы. В первой части романа автор знакомит нас с главным героем. В одном из отделенных испанских сел живет пятидесятилетний идальго. Он увлекается чтением романов о рыцарях и в один прекрасный день сам решает стать рыцарем и совершать подвиги для блага общества.
В качестве оружие он делает себе деревянную шпагу, называет свою старую лошадь благородным именем Росинант, а себя именует Дон Кихотом Ламанчским. Дело осталось за малым: чтобы стать настоящим рыцарем ему нужна дама сердца, в честь которой он и будет совершать свои
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки»
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки — попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах». Гірка правда відкрилася Шепталові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі.
Білий кінь Шептало — це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає, індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…»