ответ:Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю і висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи потрібно визнавати голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу, чи варто проголошувати тих чи інших осіб (як-от: І. Мазепу, С. Бандеру, Р. Шухевича) національними героями, чи доцільно знищувати пам’ятники комуністичних діячів, та з багатьох інших питань. Усі ці непорозуміння (а вони інколи набувають величезних масштабів!) є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів, яке робить їх відкритими для будь-яких ідеологічних впливів.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.
Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
вибач якщо неправильно:)
Объяснение:
ответ:Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю і висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи потрібно визнавати голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу, чи варто проголошувати тих чи інших осіб (як-от: І. Мазепу, С. Бандеру, Р. Шухевича) національними героями, чи доцільно знищувати пам’ятники комуністичних діячів, та з багатьох інших питань. Усі ці непорозуміння (а вони інколи набувають величезних масштабів!) є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів, яке робить їх відкритими для будь-яких ідеологічних впливів.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.
Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
вибач якщо неправильно:)
Объяснение:
В этих двух произведениях одна (по моему мнению) проблема - это проблема отношений между детьми и родителями. Сходство заключается в том, что дочери из двух произведений забывают о своих родителях, которые их воспитали (дочь из СМ забыла про отца, который её растил, и уехала к мужику, а дочь из Телеграммы уехала в город и забыла про мать). Ещё сходство, что дочери - таки вспоминают своих родителей, но уже поздно: они умирают.
Оба писателя хотели показать, что детям не стоит забывать о своих родителях. Ведь может быть уже поздно: не все же бессмертные.
Обе дочери из двух произведений поступают себя некрасиво и ужасно, а отца из СМ и мать из Телеграммы очень жалко и испытываешь к ним сочувствие.
Можно ли их оправдать? Можно сказать, что рано или поздно дети взрослеют и покидают свое «родное гнездо», оставляя родителей одних, но это не значит что про них нужно забыть и не вспоминать!
Различие между произведениями? Можно сказать, что дочь из Телеграммы, когда ей пришло письмо, что её маме плохо, та тут же помчалась на первый же поезд, но все равно не успела. А дочь из СМ приехала на могилу отца уже когда её отец давным - давно умер.
Вот ещё различие: в произведении Пушкина дочь, можно сказать, променяла своего отца на богатого дворянина, оставив своего отца одного с раной на сердце. А в произведении Паустовского дочь скорее просто уезжает в город, оставляя родное гнездо, и у неё появляется своя личная жизнь, как это часто бывает у повзрослевших детей, забывая про свою матушку в деревне.
Надеюсь, все было понятно)