Питання про те, як мистецтво співвідноситься з дійсністю, чим художня діяльність відрізняється від наукової діяльності і що їх об'єднує, притягувало до себе широку увагу протягом всієї історії естетики. При всьому розмаїтті суджень у вітчизняній естетиці найчастіше лунали (і лунають) голоси, що мистецтво і наука становлять дві форми пізнавальної діяльності, загального пізнавального процесу, що мистецтво як універсальна форма пізнавальної діяльності здатне робити відкриття, зокрема в сфері суспільних наук; що як вид пізнання мистецтво покликане "забезпечити авторитет, переконливість інтуїтивного судження", доповнити логічне пізнання інтуїтивним осягненням істини; лунають заклики "ототожнити силою розуму естетичне і логічне у всіх відношеннях", розділених лише "категоріально" й "ідейно" з часів Дж. Локка, Г. Лейбніца, А. Баумгартена, І. Канта, Г. Гегеля і т. д. і т. п.
Дехто вважає, що між художньою і науковою діяльністю немає принципової різниці, вона полягає лише в оформленні її результатів; мистецтво їх закріпляю в образній формі, а наука — в поняттях. І вчений, і художник у рівній мірі користуються одними й тими самими методами і прийомами: абстрагування, узагальнення, аналіз тощо. Наукова теорія Всесвіту, твердить Наум Габо, збігається з концепцією Рафаеля в мистецтві, а вся таємниця "Сікстинської мадонни" — в пафосі відмови від геоцентричного світогляду церковників і в утвердженні людини як вершини творчості Всесвіту. Чотиривимірність музики Моцарта, на думку іншого автора, базується на тих само засадах, що і чотиривимірність теорії А. Ейнштейна, а спільні наукові основи, евклідова і неевклідова геометрія, інтелектуальні конфлікти, потяг до надособового, космічного споріднюють вченого з Достоєвським, романи якого завдяки цьому набрали мелодійності впливу.
Повесть открывается авторским отступлением о судьбе станционных смотрителей – достойных сострадания чиновников 14-го класса, на которых каждый проезжающий считает своим долгом выместить раздражение. Сам повествователь изъездил всю Россию и знал многих станционных смотрителей. В память об одном из них, Самсоне Вырине, «смотрителе почтённого сословия, написана эта повесть». В мае 1816 г. повествователь проезжает через небольшую станцию. На станции Дуня, красавица дочь смотрителя, подает чай. На стенах комнаты висят картинки, изображающие историю блудного сына. Повествователь и смотритель с дочерью вместе пьют чай, перед отъездом проезжающий целует Дуню в сенях (с ее согласия). Через несколько лет повествователь снова попадает на ту же станцию. Смотритель очень постарел. На вопросы о дочери он не отвечает, но после стакана пунша становится разговорчивее. Рассказывает, что 3 года назад молодой гусар (ротмистр Минский) провел несколько дней на станции, притворяясь больным и подкупив лекаря. Дуня за ним ухаживала. Выздоровев, ротмистр собирается в дорогу, вызывается подвести Дуню до церкви и увозит ее с собой. Потеряв дочь, старик отец заболевает от горя. Оправившись, он отправляется в Петербург искать Дуню. Минский отказывается отдать девушку, подсовывает старику деньги, тот выбрасывает ассигнации. Вечером смотритель видит дрожки Минского, следует за ними и таким образом выясняет, где живёт Дуня падает в обморок , Минский прогоняет старика. Смотрительвозвращается на станцию и больше уже не пытается искать и возвращать дочь. Повествователь третий раз проезжает через эту станцию. Узнает, что старый смотрительспился и умер. Просит показать ему могилу. Мальчишка-проводник рассказывает, что однажды на могилу приезжала красивая барыня с тремя детьми, заказывала молебен и раздавала щедро чаевые.
У каждого человека есть свой любимый поэт, стихи которого могут поддержать в трудные минуты преодолеть в себе слабость, ободрить, подсказать. Для меня таким поэтом является М. Ю. Лермонтов. Именно он умеет найти слова лучше понять, что же творится у меня в душе, что происходит вокруг и как мне поступить в ситуациях, кажущихся безвыходными.
Как часто бывает грустно и тоскливо от мысли, что нет рядом ни одного человека, который мог и хотел бы понять тебя, принять таким, какой ты есть. Но читаешь стихи М. Ю. Лермонтова — и вас становится уже двое, а значит, есть еще люди, умеющие понять и разделить твое состояние, просто ты их не замечаешь. Значит, все дело не в окружающих, а в тебе самом.
Когда я беру в руки книгу стихотворений М. Ю. Лермонтова, я погружаюсь в совершенно особый мир, волнующий и зовущий. Это происходит потому, что произведения поэта не поучают, не успокаивают, а пробуждают все чувства.
Герои произведений М. Ю. Лермонтова сильны, целеустремленны, обладают сильной волей и верны своим идеалам. Мне бы тоже хотелось выработать в себе эти качества, чтобы не бояться нового и трудностей, чтобы искать и находить, бороться за достижение целей.
Объяснение:
Питання про те, як мистецтво співвідноситься з дійсністю, чим художня діяльність відрізняється від наукової діяльності і що їх об'єднує, притягувало до себе широку увагу протягом всієї історії естетики. При всьому розмаїтті суджень у вітчизняній естетиці найчастіше лунали (і лунають) голоси, що мистецтво і наука становлять дві форми пізнавальної діяльності, загального пізнавального процесу, що мистецтво як універсальна форма пізнавальної діяльності здатне робити відкриття, зокрема в сфері суспільних наук; що як вид пізнання мистецтво покликане "забезпечити авторитет, переконливість інтуїтивного судження", доповнити логічне пізнання інтуїтивним осягненням істини; лунають заклики "ототожнити силою розуму естетичне і логічне у всіх відношеннях", розділених лише "категоріально" й "ідейно" з часів Дж. Локка, Г. Лейбніца, А. Баумгартена, І. Канта, Г. Гегеля і т. д. і т. п.
Дехто вважає, що між художньою і науковою діяльністю немає принципової різниці, вона полягає лише в оформленні її результатів; мистецтво їх закріпляю в образній формі, а наука — в поняттях. І вчений, і художник у рівній мірі користуються одними й тими самими методами і прийомами: абстрагування, узагальнення, аналіз тощо. Наукова теорія Всесвіту, твердить Наум Габо, збігається з концепцією Рафаеля в мистецтві, а вся таємниця "Сікстинської мадонни" — в пафосі відмови від геоцентричного світогляду церковників і в утвердженні людини як вершини творчості Всесвіту. Чотиривимірність музики Моцарта, на думку іншого автора, базується на тих само засадах, що і чотиривимірність теорії А. Ейнштейна, а спільні наукові основи, евклідова і неевклідова геометрія, інтелектуальні конфлікти, потяг до надособового, космічного споріднюють вченого з Достоєвським, романи якого завдяки цьому набрали мелодійності впливу.