Загальний гнів обрушується на Добчинского й Бобчинского. Обмануті й обібрані Хлестаковим чиновники навперебій обсипають їхньою лайкою: «пліткарі міські», «брехуни прокляті», «тріскачки», «сороки короткохвості», «нехлюї», «ковпаки», «зморшки короткобрюхие». Розгублені й перелякані Добчинский і Бобчинский безпомічно намагаються звалити провину один на одного. У цей час у кімнату входить жандарм і говорить, звертаючись до городничему: « чиновник, ЩоПриїхав по іменному велінню з Петербурга, вимагає вас ця ж година до себе. Він зупинився в готелі».
В последних строках ощущается легкая грусть. Скорее всего, она связана с Марией Лазич. Любовь к ней не оставляет поэта, поэтому лик теперешней невесты не может «томить» его. Свою песню он называет «невольной», намекая на то, что к браку его подтолкнула не любовь, а нужда.
Объяснение: