Потрібен твір по "дон кіхот" сервантеса. тема - "мое ставлення до дона кіхота" чи щось у цьому роді. бажано з цитатою з тексту : )) тільки твір не з інтернету розмір - приблизно півтори сторінки. будь ласка : )
Нещодавно я прочитала один з найвизначніших у світі літературних творів – роман Мігеля Сервантеса “Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський”. Мене вразив образ головного героя роману.
Збіднілий гідальго з Ламанчі, начитавшись романів, уявив себе доблесним лицарем, назвав себе Дон Кіхотом, а свою шкапу благородним і милозвучним йменням Росинант, обрав дамою серця просту дівчину з сусіднього села Аль-донсу Лоренсо, вигадавши їй милозвучне ім’я Дульсінея Тобоська. І як личить доблесному лицарю, Дон Кіхот Ламанчський “приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа” та й “поїхав блукати світами кінно й оружно”, “поборювати всілякого роду кривди”.
На перший погляд, Дон Кіхот здається диваком. Він прагне нищити несправедливість у світі, але майже всі його справи, всупереч добрим намірам, обертаються проти нього або проти тих людей, яких він захищає. Перша ж подорож новоспеченого лицаря закінчилась тим, що його побили. Хлопця-підпаска, за якого вступився Дон Кіхот, наказавши відпустити хлопчину й заплатити йому сповна, хазяїн одразу ж після від’їзду лицаря, забив до півсмерті.
Каторжники, яких звільнив благородний гідальго, опинившись на свободі, побили його камінням та обібрали. Та Дон Кіхот не переймається через те, що у нього забрали речі, – він журиться, “що люди, яким він стільки добра робив, такого накоїли йому лиха”. У нього добре серце. Він завжди залишається вірним своїм ідеалам. Дон Кіхот не може навіть уявити собі, що хтось може не дотримати свого слова. Лицар Сумного Образу прагне зробити життя кращим. Він фантазер. Навколишній світ він бачить крізь призму поезії.
Мені дуже симпатичний образ доблесного лицаря Дон Кіхота. Якби не було на світі таких людей, наше життя було б набагато біднішим.
Море это непредсказуемая стихия, оно всегда особенное и неповторимое. Море может быть ласковым и тихим, в ясную погоду с легким ветерком. Оно прозрачное, с голубым оттенком, посмотрев в него можно увидеть морское дно с большими камнями и водорослями разных цветов, его обитателей: проплывающих рыб, ракушек, медуз, морских звезд. В другую погоду море может быть буйным, огромные волны рассекают его бескрайние просторы, оно становится темным, опасным и чужим. Страшные штормы разрушают тысячи кораблей и затрудняют плавание многих судов. Когда я первый раз увидела море, моему восторгу не было предела, меня поразили его бескрайние просторы, цвет. В этом году я впервые увидела море с высоты птичьего полета, это незабываемое впечатление, такую красоту я не видела никогда. Море – чудо, которое подарила нам природа. Морем восторгаются миллионы поэтов, художников, музыкантов, посвящая ему свои произведения. Прекрасные стихи о море писал Тютчев, Бунин, Жуковский, Лермонтов.
По чистым и лазурным волнам моря,словно стекло,отраженное на небе,плывут морские обитатели.Рыбы разного цвета плывут все дальше и дальше,вдали,в край,известный только рыбам.Морские обитатели,все такие разные и красивые,начиная с больших и заканчивая маленьких,начиная с темных и заканчивая совершенно разных и ярких цветов.Море спокойно извивается и кружится,нервно глядя куда-то вдаль,то мчится,дергая рыб и морских существ,то спокойно идет,никому не мешая.Небо и море переливаются нежно голубого цвета,будто соединяясь вместе,чтоб не терять друг друга.Издали корабль одинокий несется,с парусами белыми,шелковыми.Все дальше и дальше двигался,удаляясь от берегов дальних.И рыбы,и морские существа так легко плывут и кружатся в глубоком и чистом море,и как будто они красиво прощаются с кораблем и морем и плывут куда-то вдаль.
Нещодавно я прочитала один з найвизначніших у світі літературних творів – роман Мігеля Сервантеса “Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський”. Мене вразив образ головного героя роману.
Збіднілий гідальго з Ламанчі, начитавшись романів, уявив себе доблесним лицарем, назвав себе Дон Кіхотом, а свою шкапу благородним і милозвучним йменням Росинант, обрав дамою серця просту дівчину з сусіднього села Аль-донсу Лоренсо, вигадавши їй милозвучне ім’я Дульсінея Тобоська. І як личить доблесному лицарю, Дон Кіхот Ламанчський “приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа” та й “поїхав блукати світами кінно й оружно”, “поборювати всілякого роду кривди”.
На перший погляд, Дон Кіхот здається диваком. Він прагне нищити несправедливість у світі, але майже всі його справи, всупереч добрим намірам, обертаються проти нього або проти тих людей, яких він захищає. Перша ж подорож новоспеченого лицаря закінчилась тим, що його побили. Хлопця-підпаска, за якого вступився Дон Кіхот, наказавши відпустити хлопчину й заплатити йому сповна, хазяїн одразу ж після від’їзду лицаря, забив до півсмерті.
Каторжники, яких звільнив благородний гідальго, опинившись на свободі, побили його камінням та обібрали. Та Дон Кіхот не переймається через те, що у нього забрали речі, – він журиться, “що люди, яким він стільки добра робив, такого накоїли йому лиха”. У нього добре серце. Він завжди залишається вірним своїм ідеалам. Дон Кіхот не може навіть уявити собі, що хтось може не дотримати свого слова. Лицар Сумного Образу прагне зробити життя кращим. Він фантазер. Навколишній світ він бачить крізь призму поезії.
Мені дуже симпатичний образ доблесного лицаря Дон Кіхота. Якби не було на світі таких людей, наше життя було б набагато біднішим.