Китайська література — одна з найдавніших літератур світу, її історія налічує три тисячі років. Класична китайська поезія досі є неперевершеним зразком мистецтва, предметом вивчення і захоплення наших сучасників. Основа авторської китайської поезії була закладена ще Конфуцієм: він стверджував, що вірш повинен ототожнюватися з тим, що людина бачить, думає і відчуває. Автор, створюючи вірш, повинен бути безкомпромісно щирим. Тому китайська поезія не знала вимислу у європейському значенні цього слова, вона була абсолютно правдивою у зображенні подій, думок та почуттів поета: «Китайська поезія—- це документ». Для китайського поета дійсність була багатшою за будь-який вимисел.
У своїх віршах китайські поети намагалися досягти досконалості через гармонійність форми та стриманість виражальних засобів. Довершеність вірша визначалася його відповідністю жорстким поетичним нормам та законам. За відповідність віршів визначеним нормам поетам часто присвоювали встановлені розряди. Оцінювання було суворим, і якщо поет претендував на перший розряд, він повинен був показати блискуче володіння технікою складання віршів, бездоганний смак, благородну стриманість у висловах, щирість думок та почуттів.
Вірші пронизували весь побут Китаю. Для вступу на державну службу складали іспити, серед яких був іспит зі складання віршів. Віршами писали послання друзям, відгукувалися на важливі події громадського і особистого життя, віршами ж писали епітафії. Уміння писати вірші особливо цінувалося тому, що кожен китаєць був тонким знавцем поезії. Хороший вірш, написаний бездоганним каліграфом, ставав реліквією. А якщо його особисто писав відомий поет — ця реліквія ставала безцінною.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.
Дивіться також
Михайло Стельмах — Чотири бродиМихайло Стельмах — Казка про правду та кривдуМихайло Стельмах — Тільки хвилі, і небо блакитне...Ще 7 творів →Біографія Михайла Стельмаха
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини...
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.
Дивіться також
Михайло Стельмах — Чотири бродиМихайло Стельмах — Казка про правду та кривдуМихайло Стельмах — Тільки хвилі, і небо блакитне...Ще 7 творів →Біографія Михайла Стельмаха
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини...
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
Китайська література — одна з найдавніших літератур світу, її історія налічує три тисячі років. Класична китайська поезія досі є неперевершеним зразком мистецтва, предметом вивчення і захоплення наших сучасників. Основа авторської китайської поезії була закладена ще Конфуцієм: він стверджував, що вірш повинен ототожнюватися з тим, що людина бачить, думає і відчуває. Автор, створюючи вірш, повинен бути безкомпромісно щирим. Тому китайська поезія не знала вимислу у європейському значенні цього слова, вона була абсолютно правдивою у зображенні подій, думок та почуттів поета: «Китайська поезія—- це документ». Для китайського поета дійсність була багатшою за будь-який вимисел.
У своїх віршах китайські поети намагалися досягти досконалості через гармонійність форми та стриманість виражальних засобів. Довершеність вірша визначалася його відповідністю жорстким поетичним нормам та законам. За відповідність віршів визначеним нормам поетам часто присвоювали встановлені розряди. Оцінювання було суворим, і якщо поет претендував на перший розряд, він повинен був показати блискуче володіння технікою складання віршів, бездоганний смак, благородну стриманість у висловах, щирість думок та почуттів.
Вірші пронизували весь побут Китаю. Для вступу на державну службу складали іспити, серед яких був іспит зі складання віршів. Віршами писали послання друзям, відгукувалися на важливі події громадського і особистого життя, віршами ж писали епітафії. Уміння писати вірші особливо цінувалося тому, що кожен китаєць був тонким знавцем поезії. Хороший вірш, написаний бездоганним каліграфом, ставав реліквією. А якщо його особисто писав відомий поет — ця реліквія ставала безцінною.