Недорослем (2)» сочинение прочитав комедию фонвизина «недоросль», познакомившись с ее героями, лишний раз убеждаешься в том, какое огромное влияние оказывает общество, семья на воспитание человека, на формирование его характера, развитие интересов, его манеры поведения, речи. яркий пример тому – главный герой комедии митрофанушка. единственный ребенок в семье, любимец матери, он вырос абсолютным невеждой, лодырем, бездельником, обжорой, озорником, эгоистом. безграничная любовь матери, граничащая со вседозволенностью, сделала из обожаемого сына человека глупого, невежественного, ограниченного и самодовольного. причина его необразованности, невоспитанноти кроется в тех людях, среди которых он рос. митрофанушкина мать – простакова – женщина необразованная, грубая, властная и в то же время нежно любящая мать. ее отношение к сыну вызывает умиление. конечно, простакова понимает, что в новых условиях ее сыну нужно учиться, и она нанимает учителей. один из них недоучившийся семинарист кутейкин, другой – отставной солдат цыфиркин. они знают немного. их попытки научить митрофана хотя бы этому немногому не имеют никакого положительного результата. все их усилия безуспешны. а все потому, что главным воспитателем, не признающим никаких авторитетов, была и остается саамам простакова со своей «твердой логикой» и такой же твердой моралью: «нашел деньги, ни с кем не делись. все себе возьми, митрофанушка. не учись этой дурацкой науке(арифметике)». ее невежество сыграло злую шутку: честным учителям (кутейкину и цыфиркину) она решительно предпочла бывшего кучера немца вральмана за то, что «он дитя не неволит». мало того, что сам не учит, но и других учить не дает. господин простаков и дядя скотинин также не могли положительно повлиять на митрофана, так как сами не были людьми добродеятельными. один безвольный, слово не может сказать без приказа жены, другой помешан на свиньях, которые для него дороже всех на свете. оба абсолютно невежественные и безграмотные. вот такие люди и окружают нашего митрофана. он сын своей матери: невежественный, бессердечный, не уважающий и не любящий никого. в конце комедии мать пытается найти опору в сыне в трудной ситуации, а он хладнокровно дает понять, чтобы она оставила его в покое. что посеешь – то и пожнешь! откуда же взяться доброте и сочувствию у митрофана, если он даже не знает, что это такое. все его окружение антидобродеятельно, и он их персонаж.
Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ – один із великих слов’янських народів – був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури.Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей.Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить.Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова:Коли забув ти рідну мову,Яка б та мова не була –Ти втратив корінь і основу,Ти обчухрав себе дотла.(Дмитро Білоус)Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, - це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.
