Повиймали другі рами, і весна вдерлася до кімнати з подвоєною силою. у залиті світлом вікна дивилось, сміючись, весняне сонце, гойдалося голе ще віття буків, вдалині чорніли ниви, на яких подекуди лежали білі плями танучих снігів, а подекуди пробивалась ледве помітною зеленню молода трава. Усім дихалось вільніше й краще, на всіх весна позначалася припливом оновленої й бадьорої життєвої сили.
Для сліпого хлопчика вона вривалася до кімнати лише своїм квапливим гомоном. Він чув, як біжать потоки весняної води, наче навздогін один за одним, стрибаючи по камінню, прорізуючись у глиб розм'яклої землі; віття буків шепотілося за вікнами, стикаючись і дзенькаючи легкими ударами в шибки. А кваплива весняна капотінь від навислих на покрівлі бурульок, прихоплених ранковим морозом і тепер розігрітих сонцем, стукотіла тисячею лунких ударів.
На заплавних луках стояла вода широкими лиманами; білі хмаринки, віддзеркалюючись у них разом з перекинутим блакитним небозводом, тихо пливли в глибині і зникали, немовби й вони танули, як ті крижини. Інколи пробігали од вітру легкі брижі, вилискуючи проти сонця. Далі за річкою чорніли розіпрілі ниви і парували, застилаючи мерехтливим, хитким серпанком далекі хатини, криті соломою, та неясно мріючу синю крайку лісу. Земля ніби зітхала, і щось підносилося з неї до неба, як клуби жертовного фіміаму.
Культура
Дудка вийшла на славу. Висушивши лозину, він випалив їй серце розжареною дротиною, пропалив шість круглих дірочок, прорізав навскоси сьому і щільно заткнув один край дерев'яною затичкою, лишивши в ній скісну вузеньку щілинку. Потім вона цілий тиждень висіла на мотузці, причому її гріло сонце і обвівало дзвінким вітром
Ой, там на горі та й женці жнуть.
Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно, запав у пам'ять її старовинний мотив, високий, протяжний, мовби повитий смутком історичного спогаду. В ній нема подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький набіг, не експедиція на чайках по синьому морю та Дунаю. Це тільки одна хвилинна картина, що спливла вмить у спогаді українця, як неясна мрія, як уривок із сну про історичне минуле.
Попереду Дорошенко Веде своє військо, військо запорозьке хорошенько. І протяжна нота пісні про минуле колишеться, дзвенить і замовкає в повітрі, щоб задзвеніти знову й викликати з сутіні все нові і нові постаті.
Історія
Дзенькіт серпів стих, але хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони лишились, та їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, понад річкою, лунає частий рівний тупіт кінських копит... Їх багато, від них стоїть неясний гул там, у темряві, під горою. Це "йдуть козаки".
Він знає також, що значить козак. Діда Хведька, що заходить часом до садиби, усі звуть "старим козаком"….
і поруч з двома синами, вдягнутими у білі свитки й вишивані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Однак у нього не було й слідів романтизму, що відзначав гоголівського героя. Навпаки, він був прекрасний практик-поміщик, який ціле життя чудово ладнав з кріпосними відносинами, а тепер, коли ця "неволя" була скасована, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову та мало не кожний зайвий карбованець у мужицькій калитці.
Защита человеческой личности в романе а. с. пушкина «дубровский» во все времена были люди, которые смирялись с силой и неизбежностью обстоятельств и готовы были с опущенной головой принять судьбу такой, какая она есть. но и во все времена жили люди, готовые бороться за свое счастье, люди, не желающие терпеть несправедливость, люди, которым уже нечего терять. с такими людьми мы можем познакомиться на страницах романа а. с. пушкина «дубровский» . это произведение глубокое и интересное. меня оно впечатлило своей идеей, поворотами сюжета, печальным финалом, героями. кирилла петрович троекуров, владимир дубровский, маша троекурова – все это сильные и незаурядные личности. но разница между ними в том, что троекуров от природы был неплохим человеком, его связывали добрые товарищеские отношения с небогатым помещиком дубровским, ему были свойственны человеческие порывы, но в то же время он был деспотом и самодуром. троекуров – типичный барин-крепостник, в котором до предела развито чувство собственного превосходства и вседозволенности, порочности и невежественности. тогда как дубровский и маша – натуры благородные, искренние, чистые и честные. главной проблемой романа является проблема защиты человеческого достоинства. но, так или иначе, она связана со всеми персонажами произведения. в первую очередь эта проблема касается семьи дубровских, которую троекуров лишил не только родового поместья, но и покусился на их дворянскую честь и достоинство. андрей гаврилович был уверен в своей правоте, мало заботился о судебном деле, которое затеял против него троекуров, поэтому и не смог отстоять свои права. андрей гаврилович дубровский не выдержал неравной схватки с более сильным соперником и умер. тогда отстаивать свою собственную честь пришлось дубровскому-младшему. волею случая он стал во главе крестьянского движения, чтобы «вершить свой суд» . но он с самого начала был не согласен с борьбы против помещиков. его чистая и искренняя натура не позволяла ему стать настоящим головорезом – жестоким и беспощадным. он был справедлив и милосерден, поэтому руководил владимир крестьянами недолго. крестьянский бунт был стихийным, действия их часто были противоречивыми, поэтому они покорились приказу дубровского, прекратили вооруженное выступление и разошлись. «…грозные посещения, и грабежи прекратились. дороги стали свободны» . но почему же владимир не трогает владения своего обидчика, самого богатого помещика в округе – троекурова? как оказалось, дубровский полюбил дочь кириллы петровича, машу, и простил ради нее своему кровному врагу. маша тоже полюбила владимира. но эти герои не смогли быть вместе – кирилла петрович насильно выдал свою дочь замуж за старого графа верейского. владимир не успел спасти свою возлюбленную от брака с нелюбимым человеком. таким поворотом сюжета, печальным финалом, как мне кажется, а. с. пушкин показывает, что человек в россии беззащитен перед злом и несправедливостью. его не может защитить ни закон, ни общество. он может лишь рассчитывать на свои собственные силы. поэтому я понимаю владимира дубровского, который стал разбойником. а что ему еще оставалось делать? не найдя защиты у закона, он решил тоже жить по неписанным правилам – правилам силы и жестокости. но его благородная, чистая и искренняя натура все-таки ограничивала героя в этом, делала его «благородным разбойником» .
ленивый, апатичный обломовщина апатия, тяжеловесная сонливость натуры и недостаток в ней внутреннего подъема лень; равнодушие к общественным вопросам и отсутствие энергии; неподвижность умственная и нерешимость. ср.… … большой толково-фразеологический словарь михельсона обломов — герой романа и.а. гончарова «обломов». роман был написан в период с 1848 по 1859 г. илья ильич обломов помещик, потомственный дворянин*, образованный человек 32–33 лет. в молодости был чиновником, но, прослужив всего 2 года и тяготясь службой
Природа:
Повиймали другі рами, і весна вдерлася до кімнати з подвоєною силою. у залиті світлом вікна дивилось, сміючись, весняне сонце, гойдалося голе ще віття буків, вдалині чорніли ниви, на яких подекуди лежали білі плями танучих снігів, а подекуди пробивалась ледве помітною зеленню молода трава. Усім дихалось вільніше й краще, на всіх весна позначалася припливом оновленої й бадьорої життєвої сили.
Для сліпого хлопчика вона вривалася до кімнати лише своїм квапливим гомоном. Він чув, як біжать потоки весняної води, наче навздогін один за одним, стрибаючи по камінню, прорізуючись у глиб розм'яклої землі; віття буків шепотілося за вікнами, стикаючись і дзенькаючи легкими ударами в шибки. А кваплива весняна капотінь від навислих на покрівлі бурульок, прихоплених ранковим морозом і тепер розігрітих сонцем, стукотіла тисячею лунких ударів.
На заплавних луках стояла вода широкими лиманами; білі хмаринки, віддзеркалюючись у них разом з перекинутим блакитним небозводом, тихо пливли в глибині і зникали, немовби й вони танули, як ті крижини. Інколи пробігали од вітру легкі брижі, вилискуючи проти сонця. Далі за річкою чорніли розіпрілі ниви і парували, застилаючи мерехтливим, хитким серпанком далекі хатини, криті соломою, та неясно мріючу синю крайку лісу. Земля ніби зітхала, і щось підносилося з неї до неба, як клуби жертовного фіміаму.
Культура
Дудка вийшла на славу. Висушивши лозину, він випалив їй серце розжареною дротиною, пропалив шість круглих дірочок, прорізав навскоси сьому і щільно заткнув один край дерев'яною затичкою, лишивши в ній скісну вузеньку щілинку. Потім вона цілий тиждень висіла на мотузці, причому її гріло сонце і обвівало дзвінким вітром
Ой, там на горі та й женці жнуть.
Кожному, хто чув цю прекрасну народну пісню в належному виконанні, напевно, запав у пам'ять її старовинний мотив, високий, протяжний, мовби повитий смутком історичного спогаду. В ній нема подій, кривавих січ і подвигів. Це й не прощання козака з милою, не молодецький набіг, не експедиція на чайках по синьому морю та Дунаю. Це тільки одна хвилинна картина, що спливла вмить у спогаді українця, як неясна мрія, як уривок із сну про історичне минуле.
Попереду Дорошенко Веде своє військо, військо запорозьке хорошенько. І протяжна нота пісні про минуле колишеться, дзвенить і замовкає в повітрі, щоб задзвеніти знову й викликати з сутіні все нові і нові постаті.
Історія
Дзенькіт серпів стих, але хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони лишились, та їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, понад річкою, лунає частий рівний тупіт кінських копит... Їх багато, від них стоїть неясний гул там, у темряві, під горою. Це "йдуть козаки".
Він знає також, що значить козак. Діда Хведька, що заходить часом до садиби, усі звуть "старим козаком"….
і поруч з двома синами, вдягнутими у білі свитки й вишивані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Однак у нього не було й слідів романтизму, що відзначав гоголівського героя. Навпаки, він був прекрасний практик-поміщик, який ціле життя чудово ладнав з кріпосними відносинами, а тепер, коли ця "неволя" була скасована, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову та мало не кожний зайвий карбованець у мужицькій калитці.