Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение:
»)."
Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашего времени» - психологический. Он посвящен незаурядной личности, человеку, который, к сожалению, не может найти применения своим Чтобы глубже раскрыть характер главного героя, автор изображает его друзей и недругов. Так, страдающему Печорину противопоставлен Грушницкий – его «кривое зеркало», которое носит «маску разочарованности», постоянно играет «в необыкновенные чувства, возвышенные страсти и исключительные страдания».
Этот юнкер считает себя честным и порядочным человеком, но стоит затронуть его самолюбие, и он сразу забудет о своем благородстве. Лучшее тому подтверждение – ссора и дуэль героя с Печориным. Эпизод поединка является одним из ключевых в романе: здесь, находясь между жизнью и смертью, каждый из соперников открывает свое истинное лицо.
Дуэль в «Княжне Мери» не похожа ни на какую другую в русской литературе, потому что этот трагический решения ссоры обычно исключает любое коварство и отличается безупречной честностью участников. Здесь же в основе поединка – подлый сговор Грушницкого с неким драгунским капитаном. Последний, конечно, не помышляет о страшном исходе дела, его цель – позабавиться, представив Печорина трусом и опозорив, но это не уменьшает вины. Грушницкий глуп: он доверился самоуверенному и безответственному человеку.
В начале дуэли капитан убежден, что события будут разворачиваться по его плану:
«Мы давно уж вас ожидаем», - говорит он с иронической улыбкой Вернеру и Печорину, намекая на их опоздание. А ведь герои прибыли вовремя! Вместо того чтобы примирить участников поединка, капитан пытается усилить конфликт. Секундант Грушницкого нарушает первое правило поведения на дуэли. Но Вернер дипломатично исправляет ситуацию: «… вы бы могли, господа, объясниться и кончить это дело полюбовно». Печорин выражает свою готовность помириться, но тут опять вступает драгунский капитан, который «мигнул Грушницкому». Вот здесь мы понимаем, насколько опасен секундант юнкера. Он олицетворяет мнение общества, которое с огромным удовольствием будет издеваться над Грушницким, если тот откажется от дуэли. Теперь для юнкера нет пути назад. «Мы будем стреляться», - говорит Грушницкий, еще не подозревая, что подписывает себе смертный приговор.
Печорин - хороший психолог. Я думаю, из него получился бы также прекрасный педагог, потому что он искусно пытается «перевоспитать» соперника, пробудить его совесть. Грушницкий и раскаялся бы, но он так слаб духом, а тут еще рядом драгунский капитан!
Надо также отметить мужество Печорина. Смертельно рискуя, он держится уверенно. Успевает заметить даже красоту пейзажа. И без того жестокие условия дуэли герой усложняет, продолжая испытывать не только Грушницкого, но и себя, а еще заранее освобождаясь от грядущих мук совести. По жребию юнкеру выпадает стрелять первому.
«Он покраснел; ему было стыдно убить человека безоружного… но как признаться в таком подлом умысле?..» Жаль беднягу: за самолюбие и эгоизм он заплатил очень дорого.
Грушницкий целит Печорину в лоб. Неужели он хочет совершить убийство? Зачем? ответ один: чтобы избавиться от позора, от обвинений в трусости.
В роковой для Печорина момент интересно ведет себя Вернер. Он обязан предотвратить трагедию, как честный секундант, знающий о заговоре, наконец, как врач, дававший клятву Гиппократа, однако не делает этого. Как же так? Я осуждаю Вернера и сочувствую Печорину, который обречен на гордое одиночество среди безвольных людей. Главному герою все подчиняются, но ему от этого только хуже.
Грушницкий не успел довести до конца свое черное дело: помешала та же слабость. Пуля оцарапала Печорину колено, и он смог удержаться на узкой площадке. Можно сказать, что здесь уже судьба дает Грушницкому еще один шанс. Но вместо раскаяния герой продолжает свою гнусную игру. Он спокоен, даже весел: вот-вот все закончится. Сейчас Грушницкого не интересуют ни Бог, ни душа. А зря. «Доктор, эти господа, вероятно второпях, забыли положить пулю в мой пистолет вас зарядить его снова, - и хорошенько!» - обращается Печорин к своему секунданту.
Тут наконец Грушницкий понимает истинный смысл всех предыдущих фраз соперника. Юнкер опозорен. Вот куда привел его неправедный путь. Смелость драгунского капитана тут же сменяется растерянностью. Он бросает «истинного друга» в самый трудный момент, предает, уходя от ответственности.
Печорин до конца пытается избежать кровопролития: «Грушницкий, … еще есть время. Откажись от своей клеветы, и я тебе прощу все; тебе не удалось меня подурачить, и мое самолюбие удовлетворено, - вспомни, мы были когда-то друзьями».
Благородство Печорина, его искренняя доброжелательность выводят Грушницкого из себя:
Объяснение:
ну вот