Роланд — ідеал лицаря середньовічної доби
Сьогодні дочитав книгу польського письменника "Хрестоносці". Ніколи більше не мріятиму про лицарські часи. Виявилося, що звання лицаря — то звання розбійника з битого шляху.
Проте деякі риси баронів-розбійників викликали в мене повагу. Насамперед, це наявність ідеалу, яким повинен бути лицар. Цьому ідеалу відповідав франкський граф Роланд. Скоріше, він сам і був цим ідеалом.
По-перше, він виконував свої обов'язки перед сюзереном і був вірним васалом. Через те він охоче виконує смертельно небезпечне завдання тримати оборону у Ронсенвальській ущелині. Тим паче, що це відповідає другій головній чесноті ідеального лицаря — бути відважним воїном на турнірі і справжній війні. До того ж тут була війна "за християнську віру" з "безбожними" маврами. Хоча сам Христос, мабуть, не впізнав би свого вчення в тому, у що вірив звитяжний граф.
Як кожний лицар, Роланд поважає свою зброю. Його меч і його сигнальний ріг мають власні імена, як найближчі друзі. І до друзів ставиться так, як до зброї. Бо ж і від них залежить виконання воїнського кодексу.
Але Роланд відважний до нестями. Його почуття особистої честі переходить у сваволю. Він не хоче ані з ким ділити славу. Через те гине сам і губить тисячі франків. Бо що життя лицаря, як не гонитва за славою? Тому його розуміють і підтримують інші герої битви. Кузен, наприклад, стримує його, коли Роланд збирається сурмити у свій ріг Оліфант: все одно, Карл не встигне, а хоробрі повинні вмерти без жалю.
Та сам граф гірко карається, коли наприкінці битви розуміє, що загинули 12 перів Франції, друг і родич Олів'є. І це незважаючи на те, що сарацини тікають, залишивши поле битви за Роландом.
Бо, зрештою, найбільше почуття, яке живе у душі лицаря, — це патріотизм, вірне служіння Франції та її королю. Слава Роланда — слава Франції, ганьба Роланда — ганьба батьківщини. Честь лицаря свята, бо то є честь його вітчизни. Ось що головне для ідеалу лицаря середньовічної доби.
"Тема русской истории в поэзии М.Ю. Лермонтова"
М.Ю. Лермонтов проявлял особый интерес к национальной истории, ища в ней богатырство духа, ярких личностей, которых им так не хватало в современниках. Молодое окружение поэта ни к чему не стремилось, среди них не было достойных людей, героев, поэтому Михаил Юрьевич искал их в русской истории. Тема истории отразилась в поэмах "Последний сын вольности", в "Песне про купца Калашникова", в стихотворение "Бородино" и во многих других произведениях.
Важнейшие события национальной истории - война 1812 года. В стихотворениях, посвященных этому событию, история противопоставлена современности. Поэт, родившийся в 1814 году воспринимает войну 1812 года уже как историю, смотрит на нее не глазами потомка. Стихотворение "Бородино" было написано на 25летие Бородинской битвы. Юноша, современник поэта, спрашивает своего родственника о войне:
Скажи-ка, дядя, ведь не даром
Москва, спаленная пожаром,
Французу отдана?
Старый солдат рассказывает о битве, вновь переживая все то, что было на поле боя. Впервые в русской литературе Лермонтов показывает ход событий глазами простого участника войны. В стихотворении появляются мотивы патриотизма, раскрывается русский национальный характер.
Что тут хитрить к бою;
Уж мы пойдем ломить стеною,
Уж постоим мы головою
За родину свою.
Для М.Ю. Лермонтова народ - это совокупность сильных личностей.
Да, были люди в наше время,
Могучее, лихое племя:
Богатыри - не вы.
Вторым произведением, обращенным к истории, стала "Песня про купца Калашникова". Это историческая песня, написанная в фольклорной традиции. В ней рассказывается о любимом опричнике Ивана Грозного, который полюбил Алену Дмитриевну - жену купца Степана Парамоновича Калашникова, и своими признаниями, поступками бросил тень на честное имя женщины и ее семьи. Лермонтов показывает грозную эпоху царя Ивана IV. Именно здесь поэт находит образец для подражания в лице Степана Калашникова. Калашников - цельный человек отстоять свои принципы. Он бы мог уступить царю и избежать смерти, но для него честь семьи дороже. Стерпеть позор он не может, поэтому и умирает, но при этом остается победителем. Образ царя Ивана Васильевича отвечает исторической истине. С одной стороны, он демон, свирепый тиран. Но с другой - не лишен справедливости, щедр с любимицами. Он воздает должное купцу, но казнит его, а семье дает привилегии.
Русская история для М.Ю. Лермонтова - неиссякаемый источник богатства и красоты души человека. Лермонтов обращается к истории, описывая великие, сильные личности, он не видел их в своих современниках, поэтому искал героев в русской истории, которые, по его мнению, должны были явиться примером для его окружающих.