1) Тема произведения: жизнь детей во времена Великой Отечественной войны.
2) Мысль текста:
Поэт пытался этим стихотворением поддержать наших солдат, чтобы они насмерть стояли ради всех сыновей и дочерей
3) В этой поэме Симонова три главных героя: друзья-майоры Петров и Деев, а также сын Петрова Ленька.По сути, Деев стал для Леньки вторым отцом. Потом Деев уехал на Север. Будучи бездетным, он с грустью вспоминал о Леньке. Во время Великой Отечественной воевали друзья на разных фронтах. До Деева дошла весть о гибели Петрова в Крыму. Ну а потом непредсказуемая фронтовая судьба свела Деева и молодого лейтенанта Леньку.
4) Великая Отечественная началась в 1941-1945 году– это самое крупнейшее событие XX столетия. Она смогла определить дальнейшую судьбу многих людей, самых разных национальностей и вероисповеданий. К 1941 г. фашистская Германия и ее союзники захватили фактически всю Европу: была разгромлена Польша, оккупированы Дания, Норвегия, Бельгия, Голландия и Люксембург.Французская армия сопротивлялась всего 40 дней. Потерпела крупное поражение английская экспедиционная армия, соединения которой эвакуировались на Британские острова. Фашистские войска вступили на территорию Балканских стран. В Европе, по существу, не оказалось силы, которая могла бы остановить агрессора. Такой силой стал Советский Союз. Великий подвиг совершил советский народ мировую цивилизацию от фашизма.
5) Впечатления: Я рад(а) тем, что мальчик не побоялся защищать Родину от фашизма! Он бился 10 дней чтобы выиграть их! Я восхищаюсь им!
6)Это произведение мне очень понравилось, потому что поэт своим стихотворением хочет передать весь ужас войны, жестокости и стремление людей к миру путем описания маленького СЕДОГО мальчика, спящего на лафете пушки и радующегося приходу воинов-защитников. Мальчика, который поседел, что само по себе является ужасным. Поэт рассказывает своим стихотворением о самых страшных лишениях, которые могут быть у человека - потеря матери, потеря детства.
Так же он говорит, что никогда и никто не сможет жить спокойно пока есть насилие, не сможет вернуться солдат домой пока не увидит мальчика, вернувшегося в родные места, на родную землю, то есть пока враг не будет изгнан и повержен.
1)Посвящено Бородинскому сражению 7 сентября 1812 года, в котором русская армия сражалась против наполеоновского войска.
2)об этом много писать можно, вот пример на фото
3)началась 22 июня 1941 года в 4 часа утра вероломным нападением немецко-фашистских войск гитлеровской Германии на СССР, и продолжалась 3 года 10 месяцев и 18 дней или 1418 дней и ночей, завершившись восстановлением государственной границы СССР от Баренцева до Черного моря к 7 ноября 1944.
4)1.ЖДИ МЕНЯ
Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.
Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души...
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.
Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: - Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.
2. Не цветут здесь яблони и груши.
Здесь леса прекрасные растут.
Каждый кустик здесь бойцу послушен,
И враги границу не пройдут.
Не забыл тебя я, дорогая,
Помню, слышу песенку твою.
И в дали безоблачного края
Я родную землю берегу.
Не забудь и про меня, Катюша,
Про того, кто письма часто шлёт,
Про того, кто лес умеет слушать,
Про того, кто счастье бережёт.
Объяснение:
«Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». З точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. Але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. Перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. Я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня Шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. Але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоїть глибока алегорія.
Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…
Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…
Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.
Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.
Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, що, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але ндумки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, до мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.
Объяснение: