Поиск...
Избавься от ограничений
ПОПРОБУЙ ЗНАНИЯ ПЛЮС СЕГОДНЯ
vkolceva40
vkolceva40
3 часа назад
Литература
5 - 9 классы
ответ дан
Краткое содержание предания "Царь-солнце"
1
СМОТРЕТЬ ОТВЕТ
ДОБАВИТЬ ОТВЕТ
+5 Б.
Войди чтобы добавить комментарий
vkolceva40 ждёт твоего решения.
ответь на вопрос и заработай .
ответ
5,0/5
0
vvisnakova148
середнячок
3 ответов
4 пользователей, получивших
Царь-Солнце
Солнце постоянно совершает свои обороты, озаряя землю днем, оставляет ее ночью во мраке; согревая весною и летом, покидает ее во власть холода в осенние и зимние месяцы. «Где же бывает оно ночью? — спрашивал себя древний человек. — Куда скрываются его животворные лучи в зимнюю половину года?» Фантазия творит для него священное жилище, где божество это успокаивается после дневных трудов и где скрывает свою благодатную силу зимою. По общеславянским представлениям, сходным с литовскими и немецкими, благотворное светило дня, красное солнце, обитает на востоке — в стране вечного лета и плодородия, откуда разносятся весною семена по всей земле; там высится его золотой дворец, оттуда выезжает оно поутру на своей светозарной колеснице, запряженной белыми огнедышащими лошадьми, и совершает свой обычный путь по небесному своду…
В наших сказках царь-Солнце владеет двенадцатью царствами (указание на двенадцать месяцев в году или на двенадцать знаков Зодиака); сам он живет в солнце, а сыновья его в звездах; всем им прислуживают солнцевы девы: умывают их, убирают и поют им песни… Солнцевы девы умывают солнце и расчесывают его золотые кудри (лучи), то есть, разгоняя тучи и проливая дождь, они прочищают лик дневного светила, дают ему ясность. Тот же смысл заключается и в предании, что они метут двор Месяца, то есть, разметают вихрем затемняющие его облака. Обладая бессмертным напитком (живою водою дождя), солнцевы девы сами представляются вечно прекрасными и никогда не стареющими.
После окончания венского совета император Александр Павлович решает «по Европе проездиться и в разных государствах чудес посмотреть». Состоящий при нем донской казак Платов «диковинам» не удивляется, потому что знает: в России «свое ничуть не хуже».
В самой последней кунсткамере, среди собранных со всего света «нимфозорий», государь покупает блоху, которая хотя и мала, но умеет «дансе» танцевать. Вскоре у Александра «от военных дел делается меланхолия», и он возвращается на родину, где умирает. Взошедший на престол Николай Павлович блоху ценит, но, так как не любит уступать иностранцам, отправляет Платова вместе с блохой к тульским мастерам. Платова «и с ним всю Россию» вызываются поддержать трое туляков. Они отправляются поклониться иконе святого Николая, а затем запираются в домике у косого Левши, но, даже закончив работу, отказываются выдать Платову «секрет», и ему приходится везти Левшу в Петербург.
Николай Павлович и его дочь Александра Тимофеевна обнаруживают, что «брюшная машинка» в блохе не действует. Разгневанный Платов казнит и треплет Левшу, а тот в порче не признается и советует поглядеть на блоху в самый сильный «мелкоскоп». Но попытка оказывается неудачной, и Левша велит «всего одну ножку в подробности под микроскоп подвести». Сделав это, государь видит, что блоха «на подковы подкованная». А Левша добавляет, что при лучшем «мелкоскопе» можно было бы увидеть, что на всякой подкове «мастерово имя» выставлено. А сам он выковывал гвоздики, которые никак разглядеть невозможно.
Платов просит у Левши прощения. Левшу обмывают в «Туляновских банях», остригают и «обформировывают», будто на нем есть какой-нибудь «жалованный чин», и отправляют отвезти блоху в подарок англичанам. В дороге Левша ничего не ест, «поддерживая» себя одним вином, и поет на всю Европу русские песни. На расспросы англичан он признается: «Мы в науках не зашлись, и потому блоха больше не танцует, только своему отечеству верно преданные». Остаться в Англии Левша отказывается, ссылаясь на родителей и русскую веру, которая «самая правильная». Ничем его англичане не могут прельстить, далее предложением жениться, которое Левша отклоняет и неодобрительно отзывается об одежде и худобе англичанок. На английских заводах Левша замечает, что работники в сытости, но больше всего его занимает, в каком виде содержатся старые ружья.
Вскоре Левша начинает тосковать и, несмотря на приближающуюся бурю, садится на корабль и не отрываясь смотрит в сторону России. Корабль выходит в «Твердиземное море», и Левша заключает пари со шкипером, кто кого перепьет. Пьют они до «рижского Динаминде», и, когда капитан запирает спорщиков, уже видят в море чертей. В Петербурге англичанина отправляют в посольский дом, а Левшу — в квартал, где у него требуют документ, отбирают подарки, а после отвозят в открытых санях в больницу, где «неведомого сословия всех умирать принимают». На другой день «аглицкий» полшкипер «куттаперчевую» пилюлю проглатывает и после недолгих поисков находит своего русского «камрада». Левша хочет сказать два слова государю, и англичанин отправляется к «графу Клейнмихелю», но полшпикеру не нравятся его слова о Левше: «хоть шуба овечкина, так душа человечкина». Англичанина направляют к казаку Платову, который «простые чувства имеет». Но Платов закончил службу, получил «полную пуплекцию» и отсылает его к «коменданту Скобелеву». Тот посылает к Левше доктора из духовного звания Мартын-Сольского, но Левша уже «кончается», просит передать государю, что у англичан ружья кирпичом не чистят, а то они стрелять не годятся, и «с этой верностью» перекрещивается и умирает. Доктор докладывает о последних словах Левши графу Чернышеву, но тот не слушает Мартын-Сольского, потому что «в России на это генералы есть», и ружья продолжают чистить кирпичом. А если бы император услыхал слова Левши, то иначе закончилась бы Крымская война
Теперь это уже «дела минувших дней», но предание нельзя забывать, несмотря на «эпический характер» героя и «баснословный склад» легенды. Имя Левши, как и многих других гениев, утрачено, но народный миф о нем точно передал дух эпохи. И хотя машины не потворствуют «аристократической удали, сами работники вспоминают о старине и своем эпосе с «человеческой душой», с гордостью и любовью.
Вальтер Скотт народився 15 серпня 1771 року в столиці Шотландії Единбурзі, в родині шотландського баронета, заможного юриста. Був дев'ятою дитиною в родині, у якій було дванадцятеро дітей. У січні 1772 року Скотт захворів на дитячий параліч, втратив рухливість правої ноги і назавжди залишившись кульгавим. Двічі (в 1775 і в 1777 роках) маленький Скотт перебував на лікуванні в курортних містечках Бат і Престонпанс. У 1778 році Скотт повертається до Единбурга. З 1779 року він навчається в единбурзькій школі, у 1785 році вступає до единбурзького коледжу.
Важливим для Скотта стає 1792 рік: в Единбурзькому університеті він витримав іспит на звання адвоката. З цього часу Вальтер Скотт стає поважною людиною з престижною професією, має власну юридичну практику. Двадцять четвертого грудня 1796 року Скотт одружується з Маргарет Карпентер, у 1801 році у нього народжується син, а в 1803 році — дочка. З 1799 року він стає шерифом графства Селкерк, з 1806 року — секретарем суду.
Перші літературні виступи В. Скотта припадають на кінець 90-х років: у 1796 році виходять переклади двох балад німецького поета Г. Бюргера "Ленора" та "Дикий мисливець", а в 1799 році — переклад драми І. В. Гете "Гец фон Берліхінгем". Першим оригінальним твором молодого поета стала романтична балада "Іванів вечір" (1800). Саме з цього року Скотт починає активно збирати шотландський фольклор і, як результат, у 1802 році видає двотомну збірку "Пісні шотландської межі". До збірки увійшло кілька оригінальних балад та безліч опрацьованих південно-шотландських легенд. Третій том збірки вийшов у 1803 році.
Вальтер Скотт, при слабкому здоров'ї, мав феноменальну працездатність: як правило, він публікував не менше двох романів на рік. Протягом понад тридцятирічної літературної діяльності письменник створив двадцять вісім романів, дев'ять поем, безліч повістей, літературно-критичних статей, історичних праць.
Романтичні поеми 1805-1817 років принесли йому славу видатного поета, зробили популярним жанр ліро-епічної поеми, що поєднує драматичну фабулу середньовіччя з мальовничими пейзажами та ліричними піснями у стилі балад: "Пісня останнього менестреля" (1805), "Марміон" (1808), "Діва озера" (1810), "Рокбі" (1813) та ін. Скотт став засновником жанру історичної поеми.
У сорок два роки письменник вперше подав на суд читачів свої історичні романи. Як і його попередники на цьому терені, Скотт називав численних авторів "готичних" й "антикварних" романів, особливо його захоплювала діяльність Мері Еджуорт, у творчості якої відображена ірландська історія. Але Скотт шукав свій власний шлях. "Готичні романи" не задовольняли його надмірним містицизмом, "антикварні" — незрозумілістю для сучасного читача.
Після довгих пошуків Скотт створив універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального й вигаданого так, щоб показати, що не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистостей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника. Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провіденціалістським (від лат. Providence — Божа воля). Тут Скотт іде слідом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національну історію, але на рівні "історії королів". Скотт перевів історичних особистостей у площину тла, а на авансцену подій вивів вигаданих персонажів, на долю яких впливає зміна епох. Таким чином, Скотт показав, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта. Його давнина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною; Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище Історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Попередники Скотта зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але завжди пов'язує її з сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходили своє вирішення в минулому. Отже, Скотт —— творець жанру історичного роману; перший із них — "Уеверлі" (1814) — з'явився анонімно (наступні романи аж до 1827 року виходили як твори "автора "Уеверлі"").
У центрі романів Скотта лежать події, що пов'язані зі значними соціально-історичними конфліктами. Серед них — "шотландські" романи Скотта (що написані на основі шотландської історії) — "Гай Маннерінг" (1815), "Антикварій" (1816), "Пуритани" (1816), "Роб Рой" (1818), "Легенда про Монтроза" (1819). Найбільш вдалими з-поміж них є "Пуритани" і "Роб Рой". У першому зображено повстання 1679 року, що було спрямоване проти реставрованої 1660 року династії Стюартів; герой "Роб Роя" — народний месник, "шотландський Робін Гуд".