«Заповіт» Т. Г. Шевченка являє собою найпоетичніший гуманістичний маніфест не тільки в українській, а й у світовій літературі усіх часів. «Маніфест» можна з впевненістю вважати програмою життя і творчості великого Кобзаря. Це неповторний поетичний заповіт, у коротких рядках якого поет звертається до своїх сучасників і майбутніх поколінь.
Автор «Заповіту» мріє, щоб народ згадував його «незлим, тихим словом» і щиро вірить у те, що й через багато років його творчість і його ім’я не забудуться українцями. Т. Шевченко забуває про мотив власної смерті, який ми бачимо у перших рядках віршу. І це цілком природно, адже автор розмірковує про долю Батьківщини. Смерть більше не лякає Кобзаря, бо автор мріє лише про те, як дніпровські хвилі понесуть «у сине море кров ворожу». Заради цього поет згоден покинути грішну землю і полинути до Бога.
Тоді степова могила перетвориться в нерукотворний пам’ятник, яким і стала для наших сучасників творча спадщина великого Кобзаря. Поет вірить у те, що рідна земля підтримає його навіть там, де не існує ні світла, ні темряви:
«Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно...».
Як видно з «Заповіту», понад усе Т. Шевченко мріяв побачити свою рідну країну незалежною та вільною, бажав щастя і добробуту своїм нащадкам, прагнув, щоб Україна стала рівною серед інших європейських держав. Я вважаю, що нам, нащадкам великого майстра українського поетичного слова, яким поет і адресував свій «Заповіт», слід замислитися: а чи виконали ми заповіт Т. Шевченка? На жаль, Кобзареві не судилося побачити свою Батьківщину вільною і незалежною, не дожив він навіть до скасування кріпацтва. Та найважливішим побажанням Т. Шевченка нащадкам було побажання порвати кайдани, які перешкоджали розвитку української нації, розвитку літератури і культури. В останніх рядках «Заповіту» можна побачити навіть прямий заклик до збройної боротьби, через яку наші співвітчизники і повинні були вибороти жадану волю і свободу:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте».
«Маніфест» Т. Г. Шевченка — це ще одне підтвердження того, що всі думки й тривоги великого Кобзаря були нерозривно пов’язані з долею рідного народу. І я сподіваюся, що поет бачить наш народ незалежним і вільним, адже саме це було головною мрією видатного життя великого поета.
Образ Левши имеет двоякий смысл: одновременно и позитивный и иронический, негативный. С одной стороны, Левша - искусный мастеровой, воплощающий поразительное умение русского народа; но вместе с тем он лишен технических знаний, известных английским мастерам: подкованная Левшой и его товарищами блоха перестает исполнять танец. Левша отвергает выгодные предложения англичан и возвращается в Россию; однако бескорыстие и неподкупность Левши, думающего лишь о благе Родины, неотрывно связаны с забитостью, ощущением собственной незначительности в сравнении с российскими чиновниками и вельможами. Левша воплощает в себе и достоинства, и пороки простого русского человека. Возвратившись на родину, Левша заболевает и умирает, лишенный всякой заботы.
Главный герой рассказа — человек необразованный, не лишенный свойственных русским недостатков, в том числе дружбы с «зеленым змием» . Однако основное свойство Левши — необыкновенное, чудесное мастерство. Он утер нос «аглицким мастерам» , подковал блоху такими мелкими гвоздями, что и в самый сильный «мелкоскоп» не увидишь. Образом Левши Лесков доказывал, что неверно мнение, вложенное в уста императора Александра Павловича: у иностранцев «такие природы совершенства, что как посмотришь, то уже больше не будешь спорить, что мы, русские, со своим значением никуда не годимся» . Левша не поддается никаким соблазнам и отказывается предать Родину, жертвуя жизнью, чтобы передать: «Скажите государю, что у англичан ружья кирпичом не чистят: пусть чтобы и у нас не чистили, а то, храни Бог, войны, они стрелять не годятся» . Но чиновники так и не передали ни тогдашнему императору, ни его преемнику этого предупреждения, в. результате чего будто бы русская армия проиграла Крымскую войну. И когда друг Левши «аглицкий полшкипер» на замечательном ломаном языке утверждает: «У него хоть и шуба овечкина, так душа человечкина» , с нами говорит уже сам автор рассказа. И в заключительной главке «Левши» Лесков сбрасывает маску простодушного и малограмотного повествователя, сразу перенося читателей из времени Левши в современность (рассказ был создан в 1881 г.) : «Теперь все это уже «дела минувших дней» и «преданья старины» , хотя и не глубокой, но предания эти нет нужды торопиться забывать, несмотря .на баснословный склад легенды и эпический характер ее главного героя. Собственное имя Левши, подобно именам многих величайших гениев, навсегда утрачено для потомства; но как олицетворенный народною фантазиею миф он; интересен, а его похождения могут служить воспоминанием эпохи, общий дух которой схвачен метко и верно» . Образ Левши, по мысли писателя, напоминает о тех временах, когда имело значение «неравенство талантов и дарований» , и заставляет с грустью смотреть на современность, когда, «благоприятствуя возвышению заработка, машины не благоприятствуют артистической удали, которая иногда превосходила меру, вдохновляя народную фантазию к сочинению подобных нынешней баснословных легенд».
«Заповіт» Т. Г. Шевченка являє собою найпоетичніший гуманістичний маніфест не тільки в українській, а й у світовій літературі усіх часів. «Маніфест» можна з впевненістю вважати програмою життя і творчості великого Кобзаря. Це неповторний поетичний заповіт, у коротких рядках якого поет звертається до своїх сучасників і майбутніх поколінь.
Автор «Заповіту» мріє, щоб народ згадував його «незлим, тихим словом» і щиро вірить у те, що й через багато років його творчість і його ім’я не забудуться українцями. Т. Шевченко забуває про мотив власної смерті, який ми бачимо у перших рядках віршу. І це цілком природно, адже автор розмірковує про долю Батьківщини. Смерть більше не лякає Кобзаря, бо автор мріє лише про те, як дніпровські хвилі понесуть «у сине море кров ворожу». Заради цього поет згоден покинути грішну землю і полинути до Бога.
Тоді степова могила перетвориться в нерукотворний пам’ятник, яким і стала для наших сучасників творча спадщина великого Кобзаря. Поет вірить у те, що рідна земля підтримає його навіть там, де не існує ні світла, ні темряви:
«Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно...».
Як видно з «Заповіту», понад усе Т. Шевченко мріяв побачити свою рідну країну незалежною та вільною, бажав щастя і добробуту своїм нащадкам, прагнув, щоб Україна стала рівною серед інших європейських держав. Я вважаю, що нам, нащадкам великого майстра українського поетичного слова, яким поет і адресував свій «Заповіт», слід замислитися: а чи виконали ми заповіт Т. Шевченка? На жаль, Кобзареві не судилося побачити свою Батьківщину вільною і незалежною, не дожив він навіть до скасування кріпацтва. Та найважливішим побажанням Т. Шевченка нащадкам було побажання порвати кайдани, які перешкоджали розвитку української нації, розвитку літератури і культури. В останніх рядках «Заповіту» можна побачити навіть прямий заклик до збройної боротьби, через яку наші співвітчизники і повинні були вибороти жадану волю і свободу:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте».
«Маніфест» Т. Г. Шевченка — це ще одне підтвердження того, що всі думки й тривоги великого Кобзаря були нерозривно пов’язані з долею рідного народу. І я сподіваюся, що поет бачить наш народ незалежним і вільним, адже саме це було головною мрією видатного життя великого поета.
Объяснение: