Ровена найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, сама доля судила шанобливе ставлення інших до неї. Леді наділена гарною вродою. «Троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану» - так казали інші про неї. «Ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око» . Сліпучою білизною вирізнялась її шкіра, а обриси голови й обличчя були наділені шляхетністю та розумом. «Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що надавало виразності її чолу, … очі ці були здатні як запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати». Одяг прикрашали коштовності та золото. Проте знатна леді була милостива до бідних та прочан зі святих місць, її душа була щедра на милостиню для них. Вміла скривати та управляти своїми емоціями. Коли її хвилювали новини про Айвенго, почуттів.
Ребекка – єврейка, тому її становище у суспільстві уже було нижчим від леді Ровени. Вона теж по-своєму чарівна. Мала смаглявий відтінок шкіри, густе чорне волосся. ЇЇ карі очі, наповненні глибиною почуттів, блищали під тонкими вигнутими чорними бровами, «білі зуби виблискували, як перли». Мала гарну поставу, одягнута у східне вбрання. Проте Ребекка далеко поступається в красі чарівній саксонці Ровені.
Ровена і Ребекка – важливі персонажі роману «Айвенго» Вальтера Скотта. Зіграли важливу роль в сюжеті.
Вони обидві кохали одного лицаря Айвенго. Робили усе, залежне від них, коли мова йшла про до йому. Були заможні. Зростали без матерів. Та попри все вони - яскраві протилежності.
Ровена найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, сама доля судила шанобливе ставлення інших до неї. Леді наділена гарною вродою. «Троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану» - так казали інші про неї. «Ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око» . Сліпучою білиною вирізнялась її шкіра, а обриси голови й обличчя були наділені шляхетністю та розумом. «Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що надавало виразності її чолу, … очі ці були здатні як запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати». Одяг прикрашали коштовності та золото. Проте знатна леді була милостива до бідних та прочан зі святих місць, її душа була щедра на милостиню для них. Вміла скривати та управляти своїми емоціями. Коли її хвилювали новини про Айвенго, вона уміла нічим не виказувала свого хвилювання перед іншими. Смілива Ровена, незважаючи на страх, що викликало згадування про розбійників, гаряче підтримала пропозицію свого опікуна, податися в дорогу. Опікун Ровени сподівався, що за відсутності Айвенго дівчина змінить свої почуття. Проте вона була непоступливою щодо своїх почуттів. Сміливо заявляла опікуну, що радше піде в монастир, ніж погодиться розділити трон з Ательстаном. Цей рішучий протест противитися зовнішньому тиску пояснювався характером її виховання. Адже «з дитинства привчилася не лише діяти на свій розсуд, але й повелівати іншими». У полоні просить свого ворога врятувати Айвенго. Коли усі негаразди закінчились, в очах Ровени видно надію на щасливе майбутнє з лицарем та порозуміння з опікуном.
Ребекка – єврейка, тому її становище у суспільстві уже було нижчим від леді Ровени. Вона теж по-своєму чарівна. Мала смаглявий відтінок шкіри, густе чорне волосся. ЇЇ карі очі, наповненні глибиною почуттів, блищали під тонкими вигнутими чорними бровами, «білі зуби виблискували, як перли». Мала гарну поставу, одягнута у східне вбрання. Проте Ребекка далеко поступається в красі чарівній саксонці Ровені. З раннього дитинства вирізнялася твердою волею стю і кмітливістю, боязкість була чужою для її душі. Батько навчав до рівного і чемного поводження з усіма, оточував розкішшю. Хоч дівчина завжди усвідомлювала про ненадійність умов, в яких вони жили, але не успадкувала догідливість, підлабузництво і хитрість батька. «Трималася з гордовитою скромністю, ніби підкоряючись несприятливим обставинам, в які була поставлена через належність до зневаженого племені, але водночас вона усвідомлювала себе гідною вищого становища». Дівчина побожна, щедра, справедлива, має силу волі та гострий розум. «У цьому гаманці, — сказала Ребекка, — ти знайдеш сотню цехінів. Поверни своєму господареві те, що йому треба, а інше візьми собі». Якщо у полоні «саксонська спадкоємиця могла розраховувати на певну ввічливість щодо неї, то єврейці ні на що було сподіватися». Реберцці не один раз доводилось перемагати небезпеки, ось чому вона не розгублювалась у такі хвилини. «Стій, де стоїш, зарозумілий лицарю… один крок вперед — і я кинуся вниз» - сміливо каже ворогові. Дівчина досить освічена, знає французьку мову. Наділена величезними знаннями у лікуванні, тому користується пошаною серед свого народу. «Коли язичник поранений і в біді, він стає братом єврея», – такими словами просить батька підвезти пораненого Айвенго. Доглядає та лікує лицаря. На процесі по звинуваченню у чаклунстві, спочатку одна проти багатьох, проте розумна та кмітлива. Усвідомлюючи свою роль у суспільстві, приймає речі такими, як вони є. Тому, коли не отримує відповіді на свої почуття від Айвенго, їде геть.
Обидві героїні займають значне місце у романі. Захоплюють читача.
Самый запоминающийся образ, на мой взгляд, это образ помещика Плюшкина, из которого скупость выжила все человеческие качества.
Жалкое впечатление производит все имение этого человека: начиная от деревенских домов его крестьян и заканчивая господским домом. «Какую то особенную ветхость заметил Чичиков во всех деревенских строениях: бревно на избах было темно и старо, окна в них были без стекол, а иные заткнуты тряпкой…»
Жизнь, кажется, покинула деревню Плюшкина. Господский дом тоже выглядел «дряхлым инвалидом». Очень выразительно описал автор внутреннюю обстановка дома, который был превращен в настоящую свалку мусора: «На бюре лежало множество всякой всячины: куча исписанных бумажек, какая-то старинная книга в кожаном переплете, лимон, весь высохший, отломленная ручка кресла, рюмка с какой-то жидкость и тремя мухами, кусочек сургучека, кусочек где-то поднятой тряпки, два пера, запачканные чернилами…» Автор делает вывод из этого описания: «Никак нельзя было сказать, чтобы в комнате сей обитало живое существо…»
Подстать своему убогому жилищу выглядит и хозяин дома: «Лицо его не представляло ничего особенного, маленькие глазки еще не потухли и бегали, как мыши. Гораздо замечательнее был наряд его: никакими средствами нельзя было добиться и докопаться, из чего состряпан был его халат, полы его засалились и залоснились, назади вместо двух болтались четыре полы, из которых лезла хлопчаная бумага. На шее у него тоже было повязано что-то такое, которое нельзя было разобрать…».
Одним словом, Плюшкин так грязен, оборван и неопрятен, что трудно разобрать, мужчина это или женщина.
А ведь было время, когда этот человек был просто бережливым хозяином, у него была жена, он имел семью и детей. Соседи с удовольствием заезжали к этому помещику в гости.
Но после смерти жены все в нем вдруг резко переменилось. Плюшкин стал беспокойнее, подозрительнее и скупее. Старшая дочь его тайно вышло замуж за военного и уехала, а младшая дочь умерла. Из-за своей жадности Плюшкин перестал интересоваться судьбой детей и на их о всякий раз отвечал отказом.
Скупость и жадность помещика Плюшкина привели к полному перерождению его личности, сделали из этого человека «прореху на человечестве», скрягу, собирающего всякий хлам, от листка бумаги, ведра, старой подковы до ржавого гвоздя.
Хозяйство помещика тоже в полном упадке. Никто не хочет вести с Плюшкным дел, покупать у него товар. В результате - «сено и хлеб его гнили, мука в подвалах превратилась в камень, к сукнам и холстам страшно было притронуться: они обращались в пыль». А между тем сам Плюшкин все боялся умереть с голоду, пойти «на старости лет по миру».
Автор показывает, что этот человек убил в себе все живое, все хорошие качества, он испортил жизнь себе и окружающим.
В финале повествования о этом герое автор, предостерегая, призывает нас: «Забирайте с собою в путь, выходя из мягких юношеских лет в суровое ожесточающее мужество, забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге, не подымите потом!»