Объяснение:
Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в літературі і мистецтві розвивався літературний напрям — романтизм. Письменник повинен був простежити всі сфери духовності людини, розкрити причини незвичності її поведінки у певних ситуаціях. У романтичних творах ми бачимо іноді і фантастичні події, ситуації, виняткових людей. Автори використовували народну фантастику, жахливі картини кріпосницької дійсності, страждання простих людей, їх загибель; показували протест бідняків проти гноблення, сваволі поміщиків.
Так у романтичних творах Т. Шевченка "Причинна", "Тополя", "Утоплена" змальовані селянські дівчата, які прагнуть до щастя, але не досягають його. Автор переживає за своїх героїв, показує їх трагічну загибель. Цим він протестує проти жорстокої дійсності. Шевченко використовує народну творчість, фантастику: героїні перетворюються на тополю, лілею, стають жертвами русалок тощо.
У поемі "Гайдамаки" чітко проступають елементи романтизму в характеристиці гайдамаків, їх розправі з шляхтою. Ці елементи характерні не тільки для ранньої творчості. Так у творах пізнішого періоду вони теж помітні: "Лілея", "Русалка", "Княжна", "Марина", "Іржавець".
Прогресивний романтизм знайшов своє відображення і в творчості Маркіяна Шашкевича. У віршах він оспівує героїзм народу проти польської шляхти ("Наливайко", "Хмельницького обступленіє Львова").
Одним з перших поетів-романтиків виступив Л. Боровиковський. Він розробляє мотиви, взяті із побутових та історичних пісень: спроба приворожити хлопця, розлука дівчини із козаком; самогубство молодої жінки, яка не діждалася милого; смерть козака на чужині ("Чорноморець", "Розставання", "Чарівниця"...).
У творах на історичні теми він змальовує гайдамаків, Семена Палія, Богдана Хмельницького.
Найкращим твором П. Куліша-романіста є оповідання "Орися", у якому він переносить у старосвітську Україну події Гомерової "Одіссеї". У текст автор уводить романтичну легенду про золоторогих турів і зачарованого князя.
Романтичні твори українських письменників сприяли розвитку та утвердженню реалізму, народності в літературі.
Описывая чиновников, Н. В. Гоголь показал массовые злоупотребления властью, казнокрадство и взяточничество, произвол и пренебрежительное отношение к простым людям. Все эти явления были характерными, укоренившимися чертами чиновничества николаевской России. Именно такими предстают перед нами государственные служащие в комедии “Ревизор”.
Во главе всех стоит городничий. Мы видим, что он не глуп: более здраво, чем его сослуживцы, судит о причинах присылки к ним ревизора. Умудренный жизненным и служебным опытом, он “обманывал мошенников над мошенниками”. Городничий — убежденный взяточник: “Это уж так самим Богом устроено, а волтерьянцы напрасно против этого говорят”. Он постоянно присваивает себе казенные деньги. Цель стремлений этого чиновника — “со временем.. .влезть в генералы”. А в общении с подчиненными он груб и деспотичен. “Что, самоварники, аршинники... ”, — обращается он к ним. Совсем по-другому этот человек говорит с начальством: заискивающе, почтительно. На примере городничего Гоголь показывает нам такие типичные черты российского чиновничества, как взяточничество, чинопочитание.
Групповой портрет типичного николаевского чиновника хорошо дополняет судья Ляпкин-Тяпкин. Уже одна его фамилия говорит об отношении этого чиновника к своей службе. Именно такие люди и исповедуют принцип “закон, что дышло”. Ляпкин-Тяпкин — представитель выборной власти (“избран судьей по воле дворянства”). Поэтому он держится свободно даже с городничим, позволяет себе оспаривать его. Поскольку этот человек прочел за всю свою жизнь 5—6 книг, он считается “вольнодумцем и образованным”. Эта деталь подчеркивает невежество чиновников, их низкий уровень образования.
Еще мы узнаем про Ляпкина-Тяпкина, что он увлекается охотой, поэтому взятки берет борзыми щенками. Делами же он совсем не занимается, и в суде царит беспорядок.
О полном равнодушии к государственной службе состоящих на ней людей говорит в комедии и образ попечителя богоугодных заведений Земляники, “человека толстого, но плута тонкого”. В подведомственной ему больнице больные мрут как мухи, врач “по-русски ни слова не знает”. Земляника же тем временем рассуждает: “Человек простой: если умрет, то и так умрет; если выздоровеет, то и так выздоровеет”. Как типичному представителю чиновничества, ему также свойственно низкопоклонство перед вышестоящими и готовность донести на своих сослуживцев, что он и делает, когда приезжает Хлестаков.
Трепет перед начальством испытывает и смотрите ль уездных училищ Лука Лукич Хлопов, до смерти запуганный человек. “Заговори со мной одним чином кто-нибудь повыше, у меня просто и души нет, и язык как в грязь завязнул”, говорит он. А почтмейстер Шпекин не нашел себе лучшего занятия, как вскрывать письма. Об ограниченности этого “простодушного до наивности” человека говорит то, что именно из чужих писем он черпает свои познания о жизни.
Объяснение:
