в комедии "Горе от ума", написанной Александром Сергеевичом Грибоедовым в 1818 или в 1820 году и законченной в 1824 году, ярко выражена проблематика разных взглядов и мнений, "Фамусовское" общество не признает новшеств, идей Чацкого, тот же в свою очередь пытается донести до окружающих свои мысли и раздумья, желания. Весь конфликт построен на проблеме разных мнений и нравов персонажей.
Чацкий за отмену крепостного права, но Фамусому это не выгодно, он человек старых порядков, когда ум не был так важен, нежели чин или подхалимство и то, как ты себя преподнесешь перед высшими людьми, по званию.
Чацкий требует места и свободы своему веку: просит дела, но не хочет прислуживаться и клеймит позором низкопоклонство и шутовство. Он требует "службы делу, а не лицам", не смешивает "веселья или дурачества с делом", тяготится среди пустой, праздной толпы "мучителей, зловещих старух, вздорных стариков", отказываясь преклоняться перед их авторитетом дряхлости, чинолюбия. Его возмущет бузумная роскошь, безобразные проявления крепостного права и отвратительные нравы "разливанья в пирах и мотовстве".
Фамусому не понять Чацкого, ведь он совершенно из другого времени, его так воспитали и учили. Также колкости и насмешки со стороны Александра добавили конфликту огня.
Судьба, проказница-шалунья,
Судьба, проказница-шалунья, Определила так сама:
Судьба, проказница-шалунья, Определила так сама:Всем глупым - счастье от безумья,
Судьба, проказница-шалунья, Определила так сама:Всем глупым - счастье от безумья, Всем умным - горе от ума.
Чацкий сломлен количеством старой силы, нанеся ей в свою очередь смертельный удар качеством силы свежей.
Объяснение:
если будете писать даты, то советую писать их прописью, т. е словами, так выйдет больше слов и оценка вышеписала быстро, так что может не гармонично звучит, но поправить на свой лад не так уж и долго, не правда ли?
Для кожної людини надзвичайно важливо знати і відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї с рідні, що на неї завжди чека- ють і їй повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили. с куди але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рдного краю необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постаe у зла мні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються митці. темі збереження історичної пам'яті, шанування своеї землі. Батьківщини присвятив поему oЕвшан-зілля о Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопи. су про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у по- дом сина половецького хана, Вороний створив цілком оригінальний художній твір Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Киев. За гарну вроду хлопця оточили розкошами и увагою, тому він швид ко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своею дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Киева гуд- ця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля Але умовляння не діють, навіть пісні(ані про волю половецьку, ані материна колискова) не справляють враження на сина половецького хана.Микола Вороний не просто переказ ye сюжет легенди, поет творчо переосмислюe літописний текст і надac твору особливо ліричного й, водночас, драматичного звучання. Старий посланець, розумію- чи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже там, де пустка замість серця, порятунку вже не б I лише застосування магічного евшан-зілля(відчувши запах рослини з рід них степів, юнак відразу все пригадав) змушуe хлопця зрозуміти, хто він яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, e, заплакавши, мовив: Да есть на своїй землі кістьми лягти, лучче аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. Вороний наголошуe, що в оповіді половецького хлопця про надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відц від свого народу й за- був свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана., що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато їх і в самій Україні!У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосеред- до України, доля якої бути матір'ю синів, що не шанують, цураються свого роду марними співи кобзарів, ощо співали-віщу- заповіти благородні. Ніщо не може змусити народ поважати себе. Отже, виходить, що omei сили, духу, зрива на ноги, в нас що нема, і манівцями ми блукаем без дороги! Ті, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе евша- риторичним поста питання автора про те, де ж узяти того ну, того зілля-привороту, що на певний шлях направить, -шлях край свій повороту?!» Таке питання можна було би поставити ж й багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось див- до ного казкового евшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути riдними свое землі, шанувати себе.
