Священні книги народів світу упродовж тисячоліть спонукають людей до активної діяльності, пошуку власних життєвих шляхів.
Веди — одна з найдавніших книг світу, пам’ятка давньої індійської літератури.Веди допомагають зрозуміти духовну культуру Індії та багатьох народів Азії, адже вони стали основою для створення різних релігійних і філософських учень. Саме слово «веда» означає «священне знання».
У ті давні часи, коли створювалися веди, художня творчість ще не була відокремлена від інших видів духовної діяльності людини. Релігія, міфологія і мораль втілювалися у художні образи. Ці художні образи з часом набули власного значення, приваблюючи своєї красою й багатозначністю. Саме тому до образів вед зверталися і звертаються митці різних країн світу, а веди стали не тільки пам’яткою релігійної культури, але й літератури.
У грецькій мові слово «бібліа» означає «книги». Але для багатьох поколінь різних народів це слово стало символом віри. Біблія — узагальнюючий збірник, до якого увійшли відібрані поколіннями й освячені церквою твори, що розкривають сутність релігійного вчення. Віруючі сприймають Біблію як єдиний текст Святого Письма, хоча книга ця складається з багатьох творів, створених у різні часи, різними авторами, різними мовами.
Історія створення тексту Біблії — це історія духовних пошуків людства. Назви двох частин Біблії, Старий і Новий Заповіти, пов’язані у християнстві з ученням про Ісуса Христа і відбивають складний розвиток християнської ідеї. Саме слово «заповіт» виникло під час перекладу Біблії з давньоєврейської мови на грецьку. В оригіналі слово, яке переклали як «заповіт», ближче за значенням до слів «договір», «угода» або «союз». І в основі іудаїзму — положення про «угоду»» між Богом і людиною, «народом божим»: люди приймають заповіді Бога і чинять на землі його волю, а Бог за це охороняє і «рятує» людей. Поступово «угода» між богом і людьми втрачала риси рівноправності, перетворюючись на волевиявлення Бога, який встановлює норми людської поведінки своїми заповідями. Але в Старому Заповіті міститься вказівка, що Бог укладе «новий договір» із людьми. «Новий союз» мав будуватися не на рабській покірності, а на основі довіри Бога до людей і людей до Бога.
Авеста — священна книга зороастризму. Основна ідея цієї релігії — залежність світобудови від боротьби добра і зла, світла і пітьми, життя і смерті. Згідно з релігією зороастризму людина у цій боротьбі не іграшка в руках вищих сил, а особистість, яка має свободу вибору, здатна своєю активністю вплинути на поступ світової справедливості. Авеста написана однією з давньоіранських мов; учені не визначили точно, які племена або народи розмовляли цією мовою, тому найменували ту мову за назвою пам’ятки — «авестійською». Авеста складається з кількох частин. Найбільш давня з них — «Гати» — зібрання молитов. Автором цих текстів вважають засновника давньоіранської релігії Заратуштрі (або Зороастру, як називали його античні автори, в творах яких збереглися відомості про вірування давніх іранців). В усіх повчаннях гат ідеться про життя, побут, норми поведінки.
Коран — священна книга мусульман. Мусульманство, або іслам, одна з трьох, поруч із християнством і буддизмом, світових релігій.
Виникнення ісламу супроводжувалося появою священної книги — Корана, який, відповідно до мусульманського вчення, послав людям Аллах через ангела Гавриїла у формі одкровення пророку Мухаммеду, який і передав ці одкровення своїм одноплемінникам.
Катерина – главный персонаж драмы Островского «Гроза», жена Тихона, невестка Кабанихи. Основная идея произведения – конфликт этой девушки с «темным царством», царством самодуров, деспотов и невежд.Узнать, почему возник этот конфликт и почему конец драмы такой трагичный, можно, поняв представления Катерины о жизни. Автор показал истоки характера героини. Из слов Катерины мы узнаем о ее детстве и отрочестве. Здесь нарисован идеальный вариант патриархальных отношений и патриархального мира вообще: «Я жила, не о чем не тужила, точно птичка на воле, что хочу, бывало, то и делаю». Но это была «воля», совершенно не вступавшая в противоречия с вековым укладом замкнутой жизни, весь круг которой ограничен домашней работой. Жила Катя свободно: вставала рано, умывалась родниковой водой, ходила с матерью в церковь, потом садилась за какую‑нибудь работу и слушала странниц и богомолок, которых было много в их доме. Это рассказ о мире, в котором человеку не приходит в голову противопоставить себя общему, поскольку он еще не отделяет себя от этой общности. Именно поэтому здесь нет насилия и принуждения. Идиллическая гармония патриархальной семейной жизни для Катерины – безусловный нравственный идеал. Но она живет в эпоху, когда самый дух этой морали исчез и окостеневшая форма держится на насилии и принуждении. Чуткая Катерина улавливает это в своей семейной жизни в доме Кабановых. Выслушав рассказ о жизни невестки до замужества, Варвара (сестра Тихона) удивленно восклицает: «Да ведь у нас то же самое». «Да здесь все как будто из‑под неволи», – роняет Катерина, и в этом для нее главная драма.Катерину отдали замуж молодой, судьбу ее решила семья, и она принимает это как вполне естественное, обычное дело. Она входит в семью Кабановых, готовая любить и почитать свекровь («Для меня, маменька, все одно, что родная мать, что ты…» – говорит она Кабанихе), заранее ожидая, что муж будет над ней господином, но и ее опорой, и защитой. Но Тихон не годится на роль главы патриархальной семьи, и Катерина говорит о своей к нему любви: «Мне жалко его очень!» И в борьбе с незаконной любовью к Борису Катерине, несмотря на ее попытки, не удается опереться на Тихона.Жизнь Кати сильно изменилась. Из свободного, радостного мира она попала в мир, полный обмана, жестокости. Она всей душой хочет быть чистой и безупречной.Катерина уже не чувствует такого восторга от посещения церкви. Религиозные настроения Катерины усиливаются по мере нарастания ее душевной грозы. Но именно несоответствие между ее греховным внутренним состоянием и тем, чего требуют религиозные заповеди, и не дает ей молиться, как прежде: слишком далека Катерина от ханжеского разрыва между внешним исполнением обрядов и житейской практикой. Она чувствует страх перед собой, перед стремлением к воле. Катерина не может заниматься привычными ей делами. Грустные, тревожные мысли не дают ей спокойно любоваться природой. Кате остается терпеть, пока терпится, и мечтать, но она уже не может жить своими мыслями, потому что жестокая действительность возвращает ее на землю, туда, где унижение и страдание.Обстановка, в которой живет Катерина, требует, чтобы она лгала и обманывала. Но Катерина не такова. К Борису ее влечет не одно то, что он ей нравится, что он не похож на остальных, окружающих ее, к нему влечет ее потребность любви, не нашедшая себе отзыва в муже, оскорбленное чувство жены, смертельная тоска ее однообразной жизни. Надо было таиться, хитрить; она этого не хотела, да и не умела; надо было воротиться к своей тоскливой жизни, и это ей казалось горше прежнего. Грех лежит на ее сердце тяжким камнем. Катерина ужасно боится надвигающейся грозы, считая ее наказанием за совершенное. Катя не может жить дальше со своим грехом, и единственным хоть частично от него избавиться она считает покаяние. Она признается во всем мужу и Кабанихе.Что ей остается? Остается ей покориться, отречься от самостоятельной жизни и сделаться беспрекословной угодницей свекрови, кроткою рабою своего мужа. Но не таков характер Катерины – она уже не возвратится к прежней жизни: если ей нельзя наслаждаться своим чувством, своей волей, то она ничего не хочет в жизни, она и жизни не хочет. Она решилась умереть, но ее страшит мысль, что это грех. Ни на кого она не жалуется, никого не винит, просто она не может жить больше. В последний момент особенно живо мелькают в ее воображении все домашние ужасы. Нет, она не будет более жертвою бездушной свекрови и не будет томиться взаперти с бесхарактерным и противным ей мужем. Смерть – ее освобождение.
Повесть Н.М. Карамзина «Бедная Лиза» (1792), безусловно, стала новым словом в русской литературе. Тема произведения - любовь крестьянской девушки к дворянину – была, конечно, не нова и много раз использовалась до Карамзина, но у этого писателя она получила принципиально новое решение. Трагическая история бедной Лизы, соблазненной и обманутой богатым аристократом Эрастом, раскрывается писателем, прежде всего, в психологическом, нравственном ключе. Головной идеей произведения становится мысль автора о том, что и «крестьянки любить умеют». А Лиза, Лиза полностью погрузилась в свое первое и настоящее чувство. Все мысли ее были заняты только Эрастом. Лишь одна мысль омрачала счастье девушки – ее происхождение и их социальное неравенство с возлюбленным. Однако на какое-то время девушка позабыла и об этом – Эраст сделал первый шаг, между молодыми людьми завязались серьезные романтические отношения: «Ах! Я скорее забуду душу свою, нежели милого моего друга!» Карамзин ничего не скрывает от читателя, передавая силу чувств героини. Он говорит, что она отдала своему Эрасту все, включая самое дорогое – девичью честь: «Она бросилась в его объятия – и в сей час надлежало погибнуть непорочности!» Но мир зла - мир расчета и циничности – разрушил эти светлые отношения. Эраст, в очередной раз проигравшись в карты, решил жениться на богатой вдове. Он утверждал, что все также любит Лизу, но обстоятельства, увы, сильнее его. Удар, нанесенной бедной героине, был настолько силен, что бедная девушка не смогла оправиться от него. И даже мысль о судьбе ее бедной матери не остановила героиню – настолько сильно было не желание умереть, не видеть ничего в этом мире, который потерял все свои краски после предательства Эраста: «Мне нельзя жить, - думала Лиза, - нельзя!.. О, если бы упало на меня небо! Если бы земля поглотила бедную!..». Исполнив в последний раз свой дочерний долг - передав матери деньги, Лиза бросается в пруд и погибает. Но нужно отметить, что и Эраст, несмотря на свою избалованность и слабохарактерность, такой же «чувствительный» персонаж. Он по-своему любит Лизу, но бросить вызов своей среде не может Мы понимаем, что автор в равной степени сочувствует обоим героям, он надеется, что в другом мире, где нет несчастья и несправедливостей, они воссоединятся и будут счастливы вечно: «Теперь, может быть, они уже примирились!» Таким образом, повесть Н.М. Карамзина «Бедная Лиза» является образцом сентиментального произведения в русской литературе. В ней автор на первый план вывел эмоциональную жизнь своих героев, их чувства и переживания. Кроме того, здесь наблюдаются начатки психологического анализа героев, обусловленность их характера средой. А это моя на скорую руку: В повести “Бедная Лиза” Николай Михайлович Карамзин поднимает тему любви простой девушки к дворянину. Идея повести заключается в том, что нельзя никому доверять и верить, кроме себя. В рассказе можно выделить проблему любви, потому что все произошедшие события были из-за влюбленности Лизы и увлеченности Эраста. Главная героиня повести – Лиза. На внешность она была редкой красоты. Девушка была трудолюбивой, нежной, ранимой, доброй. Но, несмотря на ее ранимость, она никогда не показывала свою тоску, а казалась наоборот – спокойной и веселой. После смерти отца, ее мать ослабла, потому что Лизе приходилось работать день и ночь напролет, чтобы прокормить себя и мать. Она ткала холсты, вязала чулки, летом собирала ягоды, а зимой рвала цветы и продавала их. Лиза была слишком доверчива. Девушка думала, что их любовь взаимна, поэтому доверила ему свою невинность, как позже оказалось – напрасно. Художественные средства в повести писателю более точно описать быт того времени, героев, окружающий мир. В тексте используются эпитеты, олицетворения, гиперболы, риторические вопросы, восклицания. Эпитеты – новые красоты, густо-зеленые луга, зажиточный поселянин, любезная Лиза. Олицетворения – воют ветры и другие. Риторические вопросы, восклицания – “Ах, Лиза, Лиза! Что с тобою сделалось? ”, “Ах! Я скорее забуду душу свою, нежели милого моего друга! ”, “Для чего я осталась в этой пустыне? Что удерживает меня лететь вслед за милым Эрастом? ”. Эти художественные средства создают выразительность мира произведения. Повесть названа “Бедная Лиза”, так как Лиза пострадала от несчастной любви, ей не хотелось жить и она бросилась в воду. Мне понравился рассказ “Бедная Лиза” Н. М. Карамзина. Очень жаль Лизу и Эраста. Данное произведение заставляет задуматься о том, что не стоить бросаться в омут влюбленности не думая о последствиях.
Веди — одна з найдавніших книг світу, пам’ятка давньої індійської літератури.Веди допомагають зрозуміти духовну культуру Індії та багатьох народів Азії, адже вони стали основою для створення різних релігійних і філософських учень. Саме слово «веда» означає «священне знання».
У ті давні часи, коли створювалися веди, художня творчість ще не була відокремлена від інших видів духовної діяльності людини. Релігія, міфологія і мораль втілювалися у художні образи. Ці художні образи з часом набули власного значення, приваблюючи своєї красою й багатозначністю. Саме тому до образів вед зверталися і звертаються митці різних країн світу, а веди стали не тільки пам’яткою релігійної культури, але й літератури.
У грецькій мові слово «бібліа» означає «книги». Але для багатьох поколінь різних народів це слово стало символом віри. Біблія — узагальнюючий збірник, до якого увійшли відібрані поколіннями й освячені церквою твори, що розкривають сутність релігійного вчення. Віруючі сприймають Біблію як єдиний текст Святого Письма, хоча книга ця складається з багатьох творів, створених у різні часи, різними авторами, різними мовами.
Історія створення тексту Біблії — це історія духовних пошуків людства. Назви двох частин Біблії, Старий і Новий Заповіти, пов’язані у християнстві з ученням про Ісуса Христа і відбивають складний розвиток християнської ідеї. Саме слово «заповіт» виникло під час перекладу Біблії з давньоєврейської мови на грецьку. В оригіналі слово, яке переклали як «заповіт», ближче за значенням до слів «договір», «угода» або «союз». І в основі іудаїзму — положення про «угоду»» між Богом і людиною, «народом божим»: люди приймають заповіді Бога і чинять на землі його волю, а Бог за це охороняє і «рятує» людей. Поступово «угода» між богом і людьми втрачала риси рівноправності, перетворюючись на волевиявлення Бога, який встановлює норми людської поведінки своїми заповідями. Але в Старому Заповіті міститься вказівка, що Бог укладе «новий договір» із людьми. «Новий союз» мав будуватися не на рабській покірності, а на основі довіри Бога до людей і людей до Бога.
Авеста — священна книга зороастризму. Основна ідея цієї релігії — залежність світобудови від боротьби добра і зла, світла і пітьми, життя і смерті. Згідно з релігією зороастризму людина у цій боротьбі не іграшка в руках вищих сил, а особистість, яка має свободу вибору, здатна своєю активністю вплинути на поступ світової справедливості. Авеста написана однією з давньоіранських мов; учені не визначили точно, які племена або народи розмовляли цією мовою, тому найменували ту мову за назвою пам’ятки — «авестійською». Авеста складається з кількох частин. Найбільш давня з них — «Гати» — зібрання молитов. Автором цих текстів вважають засновника давньоіранської релігії Заратуштрі (або Зороастру, як називали його античні автори, в творах яких збереглися відомості про вірування давніх іранців). В усіх повчаннях гат ідеться про життя, побут, норми поведінки.
Коран — священна книга мусульман. Мусульманство, або іслам, одна з трьох, поруч із християнством і буддизмом, світових релігій.
Виникнення ісламу супроводжувалося появою священної книги — Корана, який, відповідно до мусульманського вчення, послав людям Аллах через ангела Гавриїла у формі одкровення пророку Мухаммеду, який і передав ці одкровення своїм одноплемінникам.