Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли морем. Це побачила богиня Юнона (дружина Зевса), яка дуже не любила Енея, сина Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому “дівку чорноброву”.
Еол розпустив свої вітри та спричинив страшну бурю. Еней пообіцяв морському богові Нептунові “півкопи грошей”, щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали готувати на обід “із салом галушки”, “лемішку й куліш” і всяке інше, бо любили поїсти, випити, а потім поспати.
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса (голови богів), який “тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав”. Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, “збудує сильне царство”, “на панщину весь світ погонить” і “всім їм буде ватажок”.
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона, «розумна пані та моторна». Цариця Дідона закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.
2
Довго пливли троянці синім морем і пристали до сицилійської землі, де правив цар Ацест. Їх прийняли гостинно, од душі почастували. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу.
Поки їли, пили й гуляли, влаштовували кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила жінок спалити човни, щоб досадити п’яним чоловікам. Зайнялася велика пожежа. Еней розлютився, став лаяти богів і просити дощу. Дощ пішов, і не всі човни згоріли. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз сказав, що все буде добре і хай Еней навідається до нього в пекло (щоб порадитись).
Объяснение:
Найточніший переказ
Отношение автора к герою рассказа «Ионыч» меняется на протяжении всего рассказа. Сначала он описывает его как умного перспективного молодого человека со светлыми мыслями и намерениями. С течением событий и по мере того, как Старцев все больше становится Ионычем, у автора усиливается неприязнь к своему персонажу. К концу произведения, Антон Павлович уже без стеснения показывает свое пренебрежительное и брезгливое отношение к главному герою, теперь он ему отвратителен. Но именно он и пытался нам показать, до чего может довести духовное оскудение.
