Желая выбраться из сферы надоевшей ему светской и семейной
жизни, Андрей Болконский собирается на войну. Он мечтает о славе, подобной наполеоновской, мечтает совершить подвиг. "Ведь что же слава? - говорит князь Андрей. - Та же любовь к другим... " Но во время Аустерлицкого сражения стремление к славе приводит его к
глубокому духовному кризису.
Идеалы АндреяАндрей Болконский, которого мы встречаем в начале романа, отличается от Андрея Болконского, с которым мы расстаемся в начале четвертого тома произведения. Мы видим его на светском вечере в салоне Анны Шерер гордого, высокомерного, не желающего участвовать в жизни общества, считая это для себя недостойным. В его идеалы входит образ французского императора Наполеона Бонапарта. В Лысых Горах в разговоре со своим отцом Болконский говорит: «…как вы можете так судить о Бонапарте. Смейтесь как хотите, а Бонапарте все-таки великий .
К жене Лизе он относился неласково, с видимым превосходством. Уходя на войну, оставляя беременную жену на попечение старого князя, он попросил отца: «Ежели меня убьют и ежели у меня будет сын, не отпускайте его от себя…чтоб он вырос у вас Андрей считает жену не вырастить достойного сына.
Искренние чувства дружбы и любви Болконский испытывает к Пьеру Безухову, единственному преданному его другу. «Ты мне дорог, особенно потому, что ты один живой человек среди всего нашего света», – говорил он ему.
Очень насыщенна событиями военная жизнь Болконского. Он попадает в адъютанты к Кутузову решить исход Шенграбенского сражения, защищает Тимохина, едет на прием к императору Францу с доброй вестью о победе русских (так ему кажется), участвует в Аустерлицком сражении. Потом делает значительный перерыв в военной кампании – в это время раз и происходит переосмысление его жизни. Затем возвращение в военную службу, увлечение Сперанским, Бородинское поле, ранение и смерть.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Конец