Більшість письменників у творах спираються на власний життєвий досвід, що зумовлює їхнє світосприйняття. З огляду на біографію письменника Олександра Гріна, сповнену поневірянь і бідності, його творчість здається чимось дивним. Загадковим, романтичним і чарівним постає в його зображенні світ. Тяжка дійсність не вбила мрії про світле і прекрасне. Грін завжди сподівався, що несподіване щастя прийде попри всі негаразди. Після тяжкої хвороби, не маючи ані грошей, ані власної домівки, він написав чарівну повість-казку «Пурпурові вітрила», сповнену любов'ю до життя, вірою в людей і всепереможну силу надії, здатної творити дива. Піднесеність над буденним, мрія, надія і кохання — ось провідні теми його повісті. Нібито у головної героїні повісті-казки не було підстав сподіватися на краще: у Ассолі мати померла від злиднів, батько був змушений піти зі служби через те, що покарав мерзотника Меннерса, і заробляти виготовленням іграшок. Але на шляху дівчинки зустрівся старий збирач легенд і казок та подарував їй мрію про казкового принца, що приїде за нею на кораблі з пурпуровими вітрилами, і візьме «назавжди у блискучу країну, де сходить сонце і де зірки зійдуть з неба, щоб привітати тебе з прибуттям». Вразлива дівчинка повірила у цю обіцянку з такою силою, що врешті-решт ця мрія перетворилася на дійсність, хоча більшість мешканців Каперна вважали її напівбожевільною. В Ассолі наче жили дві особистості: «Одна була донька матроса, ремісника, що майструвала іграшки, друга — живий вірш, з усіма дивами його співзвуччя та образів, з таємницею сусідства слів, в усій взаємності їх тіней і світла, що падають одне на одне». Вона жила не буденністю, а мрією про кохання, «нам нелегко так зануритись у казку, їй було б не легше вийти з-під її влади та привабливості», — пише про Ассоль Грін. Така відданість надії знайшла, нарешті, розуміння, і, хоча ніби нічого казкового не було в тому, що закоханий романтик Грей, дізнавшись про мрії дівчини, що справила на нього сильне враження своєю чистотою, гармонійністю та схожістю на «чарівне художнє полотно», купив пурпурову тканину для вітрил. Сама ситуація здіснення мрії є незвичайною та чарівною, але не нереальною: якщо одна людина кохає іншу, то в її змозі перетворити життя на казку, а таке бажання виникає лише тоді, коли кохання є справжнім, тим, що дарує, а не забирає усе собі. Та й Ассоль своєю відданістю, вірним чеканням, заслуговувала на кохання. - Якщо не втрачати надії, будь-яка мрія може з часом здійснитися — стверджує нам своєю поетичною казкою письменник. Але для цього почуття мають бути глибокими, чистими і справжніми. Усе можливе в цьому світі! Головне — вірити...
Однажды приехала Оля в гости к бабушке в деревню. После обеда вышла на улицу погулять. В соседнем доме жил одинокий старичок. Увидел он Олю, обрадовался, и говорит ей: "Олюшка голубушка, принеси мне воды с колодца, мне сегодня не здоровится." Оля подошла к старичку, постояла, подумала, взяла ведерко и пошла за водой. По дороге решила, обмануть старичка, лень ей было бежать за водой. Вернулась, подошла к дедушке и говорит: "Нет воды в колодце, одна тётенька пришла и всю воду вычерпала." Старичок ничего не ответил. Ночью Оле приснился сон, в котором она увидела, что вся деревня умерла без воды, один старик сосед остался. Сидит смеется. Говорит Оле:"Ты виновата, что вода в колодце пропала. Все из- за обмана твоего." Оленька проснулась рано утром и побежала к дедушке. Заглянула в окно, он спит еще. Схватила ведро и принесла воды. Дедушка вышел и говорит: "Что Оля, меня или народ деревенский?" Оля испугалась и ответила:"Простите дедушка. За себя я испугалась. Не хочу быть виноватой, если у других беда случится. Хочу чтобы совесть моя была чиста." Улыбнулся старик, простил её.
Это рассказ о маленьком цветке, о котором никто не знал на земле, потому что он рос один на пустыре. Коровы и козы не ходили туда, а дети из пионерского лагеря там никогда не играли. На пустыре не росла трава, а лежали одни мертвые камни. Ветер гулял по пустырю и всюду сеял семена — и в черную влажную землю, и на голый каменный пустырь. Однажды одно семечко упало и приютилось в ямке между камнем и глиной. Долго оно томилось, потом напиталось росой, распрямилось, выпустило из себя тонкие корешки, впилось ими в камень и глину и стало расти. Так начал жить на свете этот маленький цветок. Ему нечем было питаться в камне и глине, а капли дождя не проникали до его корня. Цветок все жил и понемногу рос выше. Он поднимал свои листья навстречу ветру, и из ветра выпадали на землю пылинки, принесенные им с жирной тучной земли. Эти пылинки служили пищей цветку, но их нечем было размочить. Тогда цветок стал сторожить росу по ночам. Когда листья тяжелели от росы, он опускал их, и роса падала вниз. Она увлажняла черные пылинки, что принес ветер, и разъедала мертвую глину. Цветок трудился день и ночь. Очень трудно ему было, но он нуждался в жизни и терпеливо переносил свою боль от голода и усталости. Радовался он лишь один раз в сутки: когда первый луч солнца касался его утомленных листьев. Если же ветер долго не приходил на пустырь, то цветку становилось совсем плохо. В это время он дремал. И все время старался расти, даже когда совсем нечем было питаться и приходилось глотать мертвую глину. Листья его не могли стать зелеными, одна жилка была синяя, другая красная, третья голубая или золотого цвета. Голод и мучения обозначались разным цветом внутри его листьев. Но сам цветок этого не знал: он был слепой. Похожий до этого на травку, в середине лета он распустил венчик и с ним стал настоящим цветком. Венчик был простого, сильного и ясного цвета, какой бывает у звезды. И, как звезда, он светился живым мерцающим огнем, который видно было даже в темную ночь. А ветер, когда приходил на пустырь, всегда уносил с собой благоухание цветка. Однажды утром мимо пустыря шла девочка Даша, отдыхавшая недалеко в пионерском лагере. Она соскучилась по матери, написала ей письмо и шла с ним на станцию, чтобы скорее дошло. По дороге Даша целовала конверт и завидовала тому, что он увидит мать раньше нее самой. На краю пустыря Даша почувствовала благоухание. Даша вспомнила одну сказку, которую рассказывала ей мать, о цветке, который грустил по своей матери-розе, но плакать не мог, и только в благоухании проходила его грусть. Даша сравнила его грусть со своей и отправилась на пустырь. Там она действительно увидела цветок, росший около камня. Даша никогда не видела такого цветка ни в жизни, ни на картинке, поэтому стала расспрашивать его, откуда он такой, как его зовут и почему он не умер здесь, среди камней и глины. Цветок на большинство вопросов отвечал, что не знает, поскольку впервые так близко слышал голос человека и не хотел обидеть Дашу молчанием. В конце разговора Даша склонилась над цветком и поцеловала его в маленькую головку. На следующий день в гости к маленькому цветку пришли все пионеры. По Дашиной они вдохнули его благоухание, а потом долго любовались им, как героем. Они высчитали, сколько надо привезти на пустырь золы и навоза, чтобы земля стала доброй, чтобы мужественный цветок отдохнул, а его дети не погибали. Четыре дня работали пионеры, а потом разъехались по домам и больше на пустырь не пришли. Лишь Даша забежала однажды проститься с цветком перед отъездом. Лето кончалось. На другое лето Даша опять поехала в тот же пионерский лагерь. Всю зиму она помнила о необычном цветке и сразу же побежала на пустырь проведать его. Даша увидела, что пустырь теперь стал не тот. Он зарос травами и цветами, над которыми летали бабочки и птицы. От цветов шло такое же благоухание, как от того, первого, цветка. Однако его самого уже не было. Должно быть, он умер минувшей осенью. Новые цветы были хорошие, только чуть хуже, и Даша вновь загрустила о нем. Она уже пошла было обратно, но вдруг остановилась. Между двумя тесными камнями рос новый цветок, еще лучше и прекраснее старого. Он был живой и терпеливый, как и его отец, только сильнее его, потому что жил в камне. Даше показалось, что цветок тянется к ней и зовет к себе голосом своего благоухания.
Піднесеність над буденним, мрія, надія і кохання — ось провідні теми його повісті. Нібито у головної героїні повісті-казки не було підстав сподіватися на краще: у Ассолі мати померла від злиднів, батько був змушений піти зі служби через те, що покарав мерзотника Меннерса, і заробляти виготовленням іграшок. Але на шляху дівчинки зустрівся старий збирач легенд і казок та подарував їй мрію про казкового принца, що приїде за нею на кораблі з пурпуровими вітрилами, і візьме «назавжди у блискучу країну, де сходить сонце і де зірки зійдуть з неба, щоб привітати тебе з прибуттям». Вразлива дівчинка повірила у цю обіцянку з такою силою, що врешті-решт ця мрія перетворилася на дійсність, хоча більшість мешканців Каперна вважали її напівбожевільною. В Ассолі наче жили дві особистості: «Одна була донька матроса, ремісника, що майструвала іграшки, друга — живий вірш, з усіма дивами його співзвуччя та образів, з таємницею сусідства слів, в усій взаємності їх тіней і світла, що падають одне на одне». Вона жила не буденністю, а мрією про кохання, «нам нелегко так зануритись у казку, їй було б не легше вийти з-під її влади та привабливості», — пише про Ассоль Грін.
Така відданість надії знайшла, нарешті, розуміння, і, хоча ніби нічого казкового не було в тому, що закоханий романтик Грей, дізнавшись про мрії дівчини, що справила на нього сильне враження своєю чистотою, гармонійністю та схожістю на «чарівне художнє полотно», купив пурпурову тканину для вітрил. Сама ситуація здіснення мрії є незвичайною та чарівною, але не нереальною: якщо одна людина кохає іншу, то в її змозі перетворити життя на казку, а таке бажання виникає лише тоді, коли кохання є справжнім, тим, що дарує, а не забирає усе собі. Та й Ассоль своєю відданістю, вірним чеканням, заслуговувала на кохання.
- Якщо не втрачати надії, будь-яка мрія може з часом здійснитися — стверджує нам своєю поетичною казкою письменник. Але для цього почуття мають бути глибокими, чистими і справжніми.
Усе можливе в цьому світі! Головне — вірити...