не знаеш как делать делай сам
1.Портрет коробочки 2.Речевая характеристика 3.Усадьба коробочки
1.Небогатая помещица, «коллежская регистраторша» Коробочка спокойно живет
в своём маленьком домике, и вся её жизнь заполнена лишь заботами о хозяйстве.
2. Примитивность этой «бедной вдовы» отражается в её манере говорить. С первобытной простотой она заявляет Чичикову: «Эх, отец мой, да у тебя-то, как у борова, вся спина и бок в грязи!» Когда Чичиков, покупая мёртвые души, не вытерпел и стал повышать тон, она в страхе воскликнула: «Ах, какие ты забранки пригинаешь!» 3.Узенький дворик Коробочки полон птицы и всякой другой домашней твари, а за двориком тянутся пространные огороды, в которых есть фруктовые деревья.
В её комнатах все больше старинные предметы: портрет старика с красными обшлагами на мундире, «какие нашивали при Павле Петровиче», старинные маленькие зеркала с тёмными рамками, старые часы с шипеньем вместо боя, старая колода карт.
1.Портрет Ноздрева 2.Речевые характеристики 3.Дом Ноздрева
1.Ноздрёв - третий помещик, у которого Чичиков пытается купить мёртвые души. Это молодцеватый 35-летний «говорун, кутила, лихач». Непрерывно врёт, задирает всех без разбору; он очень азартен, готов «нагадить» лучшему другу без какой-либо цели.
2.Там он насмерть ссорится с Чичиковым: тот не согласен играть в карты на мёртвых душ, а также не хочет купить жеребца «арабских кровей» и получить души в придачу. Наутро, забыв обо всех обидах, Ноздрёв уговаривает Чичикова сыграть с ним в шашки на мёртвые души. Уличённый в жульничестве, Ноздрёв приказывает избить Чичикова, и только появление капитан-исправника успокаивает его. Именно Ноздрёв едва не погубит Чичикова.
3. Домашняя обстановка в полной мере отражает сумбурный характер Ноздрёва. Дома у него все бестолково: посередине столовой стоят козлы, в кабинете нет книг и бумаг и т. д.
П'єса Бернарда Шоу "Пігмаліон" була написана у 1913 році, невдовзі перед початком першої світової війни, за мотивами міфа про скульптора Пігмаліона, який, створивши статую прекрасної Галатеї, закохався в неї до нестями й силою свого кохання за до богині Афродіти зумів вдихнути в неї життя. Закінчується цей давньогрецький міф щасливим союзом Пігмаліона та Галатеї.
У версії, яка запропонована драматургом, у ролі Галатеї з'являється лондонська квіткарка Еліза Дулітл, а Пігмаліон, що оживив її, — професор фонетики Хіггінс. Бернард Шоу яскраво демонструє свою віру в безмежні можливості людини: звичайній бідній замазурі Елізі з надзвичайною легкістю дається не тільки оволодіння англійською літературною мовою, перед нею відкриваються справжні багатства духовної культури, які застигли в музиці, книгах, й вона жадібно вивчає їх. Елізу не просто приймають за справжню леді на великосвітському прийомі — розумна, талановита, вона стає по-справжньому гармонійною особистістю, яку, навіть самі того не бажаючи, створили професор Хіггінс та полковник Пікерінг. Еліза закохується у професора Хіггінса, але той не відповідає їй взаємністю, проте й відпустити Елізу зі свого дому не хоче, погрожуючи, що, мовляв, Еліза знову потрапить на саме "дно" Лондона.
Дійсно, вирісши в одному із найбідніших лондонських кварталів, Еліза була звичайною, простою дівчиною, яка вважала за щастя, коли їй вдавалося продати кошик фіалок. Вирісши без матері, не відчуваючи батьківського піклування й сердечної теплоти з боку п'яниці-батька, який був сміттярем, Еліза все ж не втратила людяності, доброти, почуття власної гідності. Вона не тільки багато чому навчилася у професора Хіггінса, а й ретельно працювала над самовдосконаленням. Це дівчина зі стійким характером. Коли закінчується холодний експеримент професора Хіггінса, Еліза стає перед вибором: залишитися на "пташиних правах" у професора Хіггінса, ризикуючи кожної миті бути викинутою на вулицю (характер у професора досить жорстокий і непостійний), чи піти з дому? І вона обирає друге. Високе почуття людської гідності не дозволяє їй жити в цьому будинку на правах якоїсь приживалки. Навчившись прекрасної літературної мови й вишуканих світських манер, Еліза зовсім не змінилася внутрішньо: залишилася такою ж трудівницею, чесною, справедливою людиною, якій притаманне почуття гордості, власної гідності. І хоч вона отримала душевну травму (Хіггінс не поділяє її почуття), я думаю, що Еліза зуміє вистояти, не зігнутися від життєвих бур. А знання, здобуті цю, наполегливість і рішучість до їй у житті. Можливо, вона стане продавщицею у квітковому магазині, як мріяла раніше. А може, гувернанткою чи навіть асистенткою у професора Непіна. Її прекрасні здібності і старання, звичайно, до їй у цьому. І цілком імовірно, навчаючись далі, вона стане видатним лінгвістом, навіть перевершить свого вчителя Хіггінса. У неї для цього є всі можливості й бажання. А хотіти — значить могти.
