Когда то крылов был в украине и с ним случилась беда его лошадь сломала копыто и он вышел на площадь ждать и подошел мужик и пригласил пока побвть у него пока другую лошадь не достанут
Характеристика Ох: Я люблю вдивлятися в обличчя людей і прагнути зрозуміти, про що вони думають, чим займаються. Старий був худим і виснажений, потилиця йому пошматували глибокі зморшки, а щоки покрили коричневі плями, які бувають від сонячних променів, відбитих гладінню тропічного моря. Втім, все в нім було старе.
Характеристика парубка: сперши був ледащо, як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться, недотепа, нічого робить не вміє, потім стал гарним та розумним.
Колись дуже давно жили собі бідні чоловік та жінка, був у них один дуже ледачий син, який нічого не робив, тільки на печі грався. Було йому двадцять літ. Батьки журяться, думають, що з ним робити. Вирішили віддати в найми, щоб чужі люди його чомусь навчили. Оддали хлопця до кравця, потім до шевця — більше трьох днів він не витримував, тікав додому. Надумав батько одвести сина в інше царство. Йдуть вони через темний ліс. Чоловік утомився, сів на пеньок та й каже: — Ох! Як же я втомився! Де не взявся — з-під пенька дідок вилазить, маленький, зморщений, а борода зелена аж по коліна. Та й питає чоловіка, навіщо він його кликав. Батько здивувався, сказав, що нікого не кликав. Тоді дідок і назвався, він — лісовий цар Ох. Розпитав, куди вони йдуть і сказав, що хоче найняти хлопця. Ох звелів прийти через рік: якщо впізнає батько сина, забере, а ні, то буде ще рік служити. Батько пішов додому, а цар повів хлопця в підземне царство до зеленої хатки, де й жінка, і діти, і наймички — все зелене, навіть їжа. Дав Ох завдання хлопцеві — нарубати дров. А той ліг та й спить. Наказав тоді Ох спалити наймита. Так і зробили. Вуглину, яка залишилася, Ох сприснув живущою водою — хлопець ожив і став таким гарним, що й не сказати. Так повторювалося п’ять разів. Із ледачого парубка став моторний і гарний козак. Через рік батько прийшов за сином, викликав Оха. Цар повів його до себе, взяв проса, висипав — назбігалося багато півнів. Батько не впізнав серед них сина і повернувся додому сам. Наступного року Ох повів батька в кошару, але серед всіх баранів він не впізнав свого сина і повернувся додому сам, зажурений. На третій рік іде батько до Оха, а назустріч йому дід, білий, як молоко, і одежа на ньому біла. Привіталися, розпитав дід про батькову біду і взявся до Сказав, що Ох тепер випустить голубів, так батько хай не бере ніякого, тільки того, котрий не їстиме, сидітиме окремо під грушею та оскубатиметься. Батько так і зробив. Довелося Охові віддавати сина, тепер уже гарного парубка. Йдуть батько й син додому, батько скаржиться на бідність. Тоді син його заспокоїв і сказав, що тут полюватимуть за лисицями паничі, він перекинеться на хорта й піймає лисицю; мисливці будуть купувати хорта у нього, хай продає, тільки без ретязя, от і будуть гроші. Все так і трапилося. Батько йде та знову бідкається, що мало грошей, не вистачить хазяйством обзавестись. Парубок сказав, що паничі їхатимуть по перепелиці із соколом, то він перекинеться на сокола, мисливці купуватимуть у нього того сокола, хай продає, тільки без шапочки. Так і зробили. Продав батько сокола за триста рублів, а той як полетів, то й не повернувся до паничів. Син сказав, що перекинеться ще й конем на ярмарку, а батько хай продає його за тисячу рублів, тільки без недоуздка. Де не взявся циган, став торгуватися і таки вмовив батька продати коня з недоуздком. А то був не циган, а цар Ох. Сів цар на коня, поїхав додому, радий, що повернув парубка. Повів коня до водопою, а той кінь перекинувся окунем та й поплив у річці. Ох перекинувся щукою — та за ним. Довго ганялися. Виплив той окунь на берег, де царівна білизну прала, та й перетворився на перстень. Царівна підняла його з води, пішла додому, хвалиться. Ох перекинувся купцем, прийшов до царя й попросив віддати йому перстень, бо то саме він його загубив, а без нього йому не жити. Царівні жаль віддавати, вона й кинула перстень на землю — а він розсипався пшоном по хаті. Ох перекинувся півником — і давай клювати. А одна пшонинка закотилася під ноги царівні, то лісовий цар її не помітив та й полетів собі. А з пшонини постав гарний парубок, і царівна одразу в нього закохалася. Попросила батька віддати її за нього, цар довго морщився, що за простого віддавати доводиться, та все ж погодився. І зіграли вони гучне весілля.
«Мцыри» - последняя романтическая поэма Михаила Юрьевича Лермонтова была написана в 1839 году, а напечатана в 1840 году в стихотворном сборнике. Действие поэмы развивается в Грузии, в её древней столице Мцхет и его окрестностях. Главный герой - молодой горец, взятый в плен и попавший в монастырь не по своей воле. Он погибает вдали от родины со словами: …И я, как жил, в земле чужой Умру рабом и сиротой…. Сожалея и печалясь лишь о том, что его …труп холодный и немой Не будет тлеть в земле родной… «Мцыри» - в переводе с грузинского означает «неслужащий монах», «послушник», т. е. человек, готовящийся стать монахом. Мцыри – свободолюбивый юноша, прирожденный воин, горячая душа. Ему чужда созерцательная жизнь монастыря. Он совершает отчаянный побег, как будто из тюрьмы. И тюрьма по мысли Лермонтова, не только монастырь, в котором томится Мцыри: тюрьма – вся николаевская империя. «Мцыри» - поэма о современнике Лермонтова, о юноше его поколения. В центре внимания поэмы личность одинокого героя, его сложный духовный мир, его тоска по родине, по свободе. Поэма состоит из двадцати шести глав. В двух первых главах говорится о монастыре, исторических событиях, обо всей жизни Мцыри в обители и его побеге. Вся остальная часть поэмы представляет собой исповедь Мцыри. Рассказ ведется от лица героя. Это поэма-исповедь, в которой личное лирическое свободолюбивое начало пронизывает все повествование.
