1. Семинариста Хому Брута на каникулах за его греховный образ жизни ведьма использовала для катания верхом, после чего Хома избил ее до смерти.
2. Перед смертью ведьма превратилась в прекрасную панночку.
3. Хома в страхе вернулся в семинарию.
4. Сотник, отец панночки, следуя последнему желанию дочери, потребовал, чтобы отходную три дня по усопшей читал Хома.
5. Хому, против его воли, привезли на хутор и заперли с покойницей в церкви.
6. Все три ночи вокруг Хомы творилась чертовщина.
7. Покойница ожила, но никак не могла найти Хому, так как ему свят круг, начерченный мелом.
8. Хома пытался бежать с хутора, но его поймали.
9. В последнюю ночь ведьма-панночка вызвала всю нечисть во главе с Вием, главной нечистой силой.
10. Вий увидел Хому, и нечисть его умертвила.
Объяснение:
Ну как то так!)
Графиня, отдав все сбережения
своему любовнику Максиму де Траю, идет на преступление, чтобы обеспечить будущее своим младшим детям, которым старый граф де Ресто не являлся отцом.
Фигура графа в “Гобсеке” изображена с большой симпатиею: он – жертва страстей собственной жены, растрачивая все их средства, которая даже продала ростовщику фамильные бриллианты его матери, чтобы оплатить карточные долги своего любовника.
Во времена Бальзака жена в браке была в неравном имущественном положении с мужем, ведь ее приданое принадлежало мужу, но на некоторых финансовых документах требовалась и ее подпись. Граф, тайно переведя
свою недвижимость на Гобсека, хотел оставить документ, согласно которому Гобсек в случае смерти старого графа должен был вернуть все имущество его старшему сыну, указав при этом долю младших детей. Именно последнего не знала графиня, думая, что граф намерен лишить наследства младших детей, она изолирует умирающего мужа в его комнате и никого не пускает к нему.
Поэтому де Ресто не смог передать адвокату свое завещание. Сразу после его смерти графиня ищет везде в комнате этот документ, переворачивает тело покойника, вырывая у него с руки бумагу. Но, услышав шаги адвоката и ростовщика, сжигает, не прочитав, бумажки, тем самым лишая наследства собственных детей.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.