Сергей Александрович Есенин родился 21 сентября 1895г. в селе Константинове Рязанской губернии, на берегу Оки. Родился в крестьянской семье. С двух лет, по бедности отца и многочисленности семейства, был отдан на воспитание довольно зажиточному деду. Дед был старообрядцем, человеком суровых религиозных правил, хорошо знал священное писание. Он очень любил внука. По субботам и воскресным дням он рассказывал ему библию и священную историю. Но уже в детские годы весьма ощутимо давало о себе знать и более широкое влияние – стихия народного творчества, в которой рос мальчик. Кроме деда мальчика знакомила с народным творчеством и его бабка. Она рассказывала сказки. Некоторые сказки с плохими концами ему не нравились, и он их переделывал на свой лад. Таким образом, духовная жизнь мальчика складывалась под влиянием священной истории и народной поэзии. Мальчик жил свободно и беззаботно. Он не был знаком с ранними тяготами крестьянского труда. Дома бывал мало, особенно весной и летом, рос на лоне раздольной рязанской природы. Ловил рыбу, целыми днями пропадал с мальчишками на берегу реки. Детство среди полей и степей. Здесь зарождалась та великая любовь к родной природе, которая позже питала его поэтическое воображение. Еще в раннем детстве у Есенина возникла искренняя и сердечная жалость ко всему живому. Любовь к животным осталась у него на всю жизнь. Когда пришла пора учиться, мальчика отдали в константиновскую начальную школу. Есенину учение давалось легко. В свидетельстве об окончании школы говорилось: «Сергей Александрович Есенин в мае месяце сего 1909 года успешно окончил курс в Константиновском земском 4-годичном училище». Затем поступил в Клепиковское училище. Окончившие его имели право преподавать в начальных классах общеобразовательных школ, служить в гражданских учреждениях.
Ведущий1: чтоб снова на земной планете не повторилось той войны,нам нужно, чтобы наши детиоб этом помнили, как мы сцена 1: (1941 год) школьный . выпускники танцуют, веселятся, поют, и т.д. звучит сирена и после неё запись ю.левитана (в ин-ете есть) что на нас вероломно напала фашистская германия. у выпускников сразу тревога на лице, мальчики быстро, мельком оглядывают своих девушек, и бросив на ходу: "люблю тебя(пиши мне), или я тебе напишу)" идут в военкоматы. получают справку и едут на фронт. сцена 2: перерыв между боями. один из солдатов(который был на выпускном) пишет письмо: "дорогая моя, любимая моя! бьем мы проклятых фрицов-только клочья летят! как там моя дочурка? ужасно соскучился по вам! но не унывай! скоро и на нашей улице будет праздник! ведущий 2: праздник был не скоро, после этого, его последнего письма пришла повестка. а в ней было сказано: дорогая анна александровна! с огромной скорбью на сердце вынужден сообщить вам, что ваш муж героически пал в бою за нашу родину. отомстим мы за него фашистам! и обязательно выиграем в этой жестокой войне! " анна с плачем и с криками бросается на кровать. к ней подходит 5-няя дочь и спрашивает что случилось. она объясняет, что папа больше никогда не вернётся. дочка тоже начинает плакать. сцена 3: квартира (наше время) в кресле качалке сидит бабушка (это постаревшая маленькая дочь анны александровны) на ней одеты ордена.около неё возятся маленькие дети (внуки) с георгиевскими ленточками) она им рассказывает про их прадедушку. (её папу) про его подвиги.ведущий 1: у маленькой верочки через 3 месяца после повестки о смерти отца расстреляли маму. её забрала к себе на завод их соседка. в 5-ем возрасте вера работать на благо родины. и по окончании войны получила ордена за отвагу. ведущий 2: так давайте же расскажем нашим детям об их подвигах! приучим их к добру, воспитаем в них патриотизм, что был у тех молодых солдат! конец) ( я старался )
Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам'ятає. це дуже сумно, коли забувають друзів. не у кожного був друг. люди сі у швидкі поїзди, але вони вже самі не розуміють, чого шукають. тому вони не знають спокою і то в один бік, то в інший і все марно. ти живеш у своїх вчинках, а не в тілі. ти - це твої дії, і немає іншого тебе. є таке тверде правило. встав вранці, вмився, привів себе в порядок - і відразу ж в порядок свою планету. - краще приходь завжди в один і той же час, - попросив лис. - ось, наприклад, якщо ти будеш приходити в 4 годині, я вже з третьої години відчую себе щасливим. і чим ближче до призначеного часу, тим щасливішим. а якщо ти приходиш щоразу в інший час, я не знаю, на яку годину готувати своє серце дорослі ніколи нічого не розуміють самі, і їх дуже втомлює без кінця дітям все пояснювати і розтлумачувати. - на твоїй планеті, - сказав маленький принц, - люди вирощують в одному саду п'ять тисяч троянд і не знаходять того, що шукають - чи не знаходять, - погодився я. - а те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній троянді - a де ж люди? - знову заговорив нарешті маленький принц. - у пустелі так самотньо - серед людей теж самотньо. у людей вже не вистачає часу щось пізнавати. вони купують готові речі в магазинах. але ж немає таких торговців, що продавали б приятелів, і тому люди не мають приятелів. якщо скажеш дорослим: «я бачив гарний будинок з червоної цегли, у вікнах герань, а на даху голубів», - вони ніяк не можуть уявити собі цей будинок. їм треба сказати: «я бачив будинок за сто тисяч франків». і тоді вони вигукують: «яка краса! » дорослі полюбляють цифри. коли розповідаєш їм, що у тебе з'явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. ніколи вони не скажуть: «а який у нього голос? які ігри він любить грати? ловить він метеликів? »вони запитують: « скільки йому років? скільки у нього братів? скільки він важить? скільки заробляє його батько? »і після цього уявляють, що дізналися про людину. досить тільки пересунути стілець на кілька кроків. і ти знову і знову дивишся на західне небо, варто тільки захотіти. - якщо хочеш, щоб у тебе був друг, приручи мене! - а що для цього треба зробити? - запитав маленький принц. - треба запастися терпінням, - відповів лис. - спершу сядь он там, віддалік, на траву. ось так. я буду на тебе скоса поглядати, а ти мовчи. але з кожним днем сідай трохи ближче ти завжди у відповідаєш за того, кого приручив. - одного разу я за один день бачив сонячний захід сорок і три рази! і трохи згодом додав: - знаєш коли дуже сумно, приємно помилуватися, як заходить сонце - значить, у той день, коли ти бачив сорок і три заходи, тобі було дуже сумно? слова тільки заважають розуміти один одного. - ви гарні, але порожні, - продовжував маленький принц. - заради вас не захочеться померти. звичайно, випадковий перехожий, подивившись на мою троянду, скаже, що вона точно така ж, як ви. але мені вона одна дорожча за всіх вас. адже це її, а не вас я поливав щодня. її, а не вас накривав скляним ковпаком. її загороджував ширмою, оберігаючи від вітру. для неї вбивав гусениць, тільки двох або трьох залишив, щоб вивелися метелики. я слухав, як вона скаржилася і як хвалилась, я прислухався до неї, навіть коли вона замовкала. вона моя. хотів би я знати, навіщо зірки світяться. напевно, потім, щоб рано чи пізно кожен міг знову відшукати свою. ніколи не треба слухати, що говорять квіти. треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. мій квітка наповнила пахощами всю мою планету, а я не вмів їй радіти. добре, коли є друг, нехай навіть треба померти. любов - це коли нічого не соромно, нічого не страшно, розумієте? коли тебе не підведуть, не зрадять. коли вірять. він не відповів на жодне моє питання, але ж коли червонієш, це означає «так», чи не так? якщо ти любиш квітку - єдину, якої більше немає на жодній з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і відчуваєш себе щасливим. і кажеш собі: «десь там і моя квітка "
