Оспівування в сонетах франческо петрарки кохання до лаури є в цьому якась несправедливість щодо нашого брата чоловіка. хочеш стати безсмертним у пам'яті людства — залізь на джомолунгму або на твоєму рахунку має бути подорож навколо земної кулі за 80 днів, або напиши "гамлета" чи "богатирську симфонію" у крайньому разі, винайди таблицю менделєєва або сформулюй теорію відносності. а ї рафаелю для безсмертя треба було стати великим художником і створити шедеври, а форнаріні тільки зустрітися з саме така історія сталася з франческо петраркою. 1327 року в авіньоні, де на той час перебував папа, він зустрів молоду жінку, поетичним псевдонімом якої стало ім'я лаура. після цієї зустрічі 23-річний чоловік стає тим, ким він нам тепер відомий. він став поетом, автором книги "канцоньєре", яка складалася з двох частин — "на життя мадонни лаури" та "на смерть мадонни лаури". додайте сюди поему "тріумфи" — алегоричну за формою, але присвячену тій самій жінці. проте й це ще не все: він став ученим, філософом, що вивчав проблеми моралі, дипломатом, мандрівником. він мав надзвичайний авторитет у сучасників, а правителі італійських міст і князівств були раді прислужитися йому. тим часом він продовжував писати вірші на честь невідомої нам , граючись її ім'ям, пишучи його то "laura", то "l'auro", тобто то "лавр", то "золото" в одному зі своїх сонетів поет згадує свого приятеля кардинала колону, який помер за деякий час після смерті лаури: "немає більше найбільшої з колон, немає лавра. ніде більше не знайду я втраченого. смерть завдала мені два удари, від яких я весь час у скорботі. любов і дружба — золото, яке коштовніше від багатства і влади. яке страшне життя, що віднімає все". не тільки ці нещастя роблять вірші франческо такими пафосними. він і сам ще не може розібратися, поезія — гріх перед богом чи священний поклик? кохання — мука чи щастя? чому він "горить у холодний день і стигне у сонячний"? бо вперше віршована мова була звернута не до неба, а до людського серця, не звиклого до слів похвали й подяки. сама пристрасть, до тих пір гамована тим, що убивали плоть, була вперше висловлена відкрито і водночас цнотливо. вибух полум'яного почуття петрарка вкладає в жорстку форму сонета, який після нього стає своєрідним прапором нової поезії, до того ж розцвічений неповторним стилем. зрештою, кохання стає для петрарки тією силою, що робить цього флорентійця засновником, разом із данте і боккаччо, літературної італійської мови. і все це тому, що одного дня йому зустрілася ді на уроках хімії розпові про речовини, які самі не беруть участі у реакції, проте без них реакція не відбудеться або йтиме надто пові ті речовини називають каталізаторами. так і петрарка зустрів би не свою лауру, а іншу, одружився б, прожив би життя, не знаючи, що він великий поет і вчений. але о, хай живе вовіки віків мадонна лаура і вірші петрарки! оспівування в сонетах франческо петрарки кохання до лаури є в цьому якась несправедливість щодо нашого брата чоловіка. хочеш стати безсмертним у пам'яті людства — залізь на джомолунгму або на твоєму рахунку має бути подорож навколо земної кулі за 80 днів, або напиши "гамлета" чи "богатирську симфонію" у крайньому разі, винайди таблицю менделєєва або сформулюй теорію відносності. а ї рафаелю для безсмертя треба було стати великим художником і створити шедеври, а форнаріні тільки зустрітися з саме така історія сталася з франческо петраркою. 1327 року в авіньоні, де на той час перебував папа, він зустрів молоду жінку, поетичним псевдонімом якої стало ім'я лаура. після цієї зустрічі 23-річний чоловік стає тим, ким він нам тепер відомий. він став поетом, автором книги "канцоньєре", яка складалася з двох частин — "на життя мадонни лаури" та "на смерть мадонни лаури". додайте сюди поему "тріумфи" — алегоричну за формою, але присвячену тій самій жінці. проте й це ще не все: він став ученим, філософом, що вивчав проблеми моралі, дипломатом, мандрівником. він мав надзвичайний авторитет у сучасників, а правителі італійських міст і князівств були раді прислужитися йому. тим часом він продовжував писати вірші на честь невідомої нам , граючись її ім'ям, пишучи його то "laura", то "l'auro", тобто то "лавр", то "золото" в одному зі своїх сонетів поет згадує свого приятеля кардинала колону, який помер за деякий час після смерті лаури: "немає більше найбільшої з колон, немає лавра. ніде більше не знайду я втраченого. смерть завдала мені два удари, від яких я весь час у скорботі. любов і дружба — золото, яке коштовніше від багатства і влади. яке страшне життя, що віднімає все".
Вакула-кузнец — главный герой повести "Ночь перед Рождеством", открывающей вторую часть «Вечеров».
В. влюблен в капризную дочь богатого козака Корния Чуба, черноокую семнадцатилетнюю Оксану. Та в насмешку требует добыть для нее черевички (туфельки), какие весят сама царица, — иначе не выйдет замуж за В.; кузнец бежит из села с намерением никогда в него не возвращаться — и случайно прихватывает мешок, в который его мать, сорокалетняя ведьма Солоха, спрятала ухажера-черта, когда нагрянули к ней другие кавалеры. Повторив сюжетный ход повести о»Шв. Иоанне, архиепископе Новгородском,»Шв. Антонии Римлянине, В. исхитряется оседлать черта и, угрожая тому крестом, отправляется в Петербург. Смешавшись с толпой запорожцев, проникает во дворец; выпрашивает у Екатерины Великой царские черевички. Тем временем напуганная Оксана успевает без памяти влюбиться в кузнеца, понапрасну ею обиженного и, может статься, потерянного навсегда. Черевички доставлены, но свадьба состоялась бы и без них.
От сцены к сцене тональность повествования все мягче, все насмешливее; образ «мирового зла», с которым предстоит совладать кузнецу, все несерьезнее. Развязывая мешок с чертом, В. задумчиво произносит: «Тут, кажется, я положил струмент свой»; и на самом деле — нечистой силе предстоит послужить «струментом» ловкому кузнецу; не и жалобно-комичная черта: «Отпусти только душу на покаяние; не клади на меня страшного креста!»
Как большинство героев «Вечеров», В. прописан в полулегендарном В данном случае это условный «золотой век» Екатерины, накануне отмены запорожской вольницы, когда мир не был еще так скучен, как сейчас, а волшебство было делом обычным, но уже не таким страшным, как прежде. Ведьмы и демоны не то чтобы приручены, но уже не всевластны и подчас смешны. Черт, верхом на котором путешествует В., — «спереди совершенно немец», с узенькой вертлявой мордочкой, кругленьким пятачком, тоненькими ножками. Он скорее похож на «проворного франта с хвостом», чем на черта, избиваемого во время Страшного суда грешниками, каким изобразил его В. (В. не только кузнец; он еще и богомаз) на етене церкви, до петербургского вояжа. И тем более не похож он на того страшного дьявола в аду, какого В. намалюет позже, «во искупление» этой поездки («такого гадкого, что все плевали, когда проходили мимо бач, яка кака намальована!»). Больше того, самый образ оседланного черта отражен во множестве сюжетных зеркал (мать В., «черт-баба» ведьма Солоха, в самом начале повести неудачно приземляется в печке — и черт оказывается верхом на ней; отец Оксаны Чуб, один из многочисленных ухажеров Солохи, спрятан в мешок, где уже сидит дьяк); то, что смешно, уже не может быть до конца страшно.
Образ Левши, главного героя сказа, включает в себя все черты, свойственные лесковским праведникам, имеет еще одну — главную: он носитель мировой славы России. Поэтому Левша действует в сказе в основном не среди земляков, а за рубежом родины. Он не только великий талант, но и патриот. Как известно, Левша весьма понравился лондонцам, которые его уговаривали остаться в Англии, жениться на англичанке, сулили обеспеченную жизнь. На все это Левша отвечал решительным отказом: «Мы к своей родине привержены».
