Весь шлях що пройшло людство за всі роки. Об'єднують у три епохи : стародавній світ, середньовіччя і Новий час( не знала як назвати). У першій епосі зароджувався світ спочатку бактерії тоді риби і. т. Саме найважливіше в цій епосі еволюціонувала людина (тобто появилась). Наші самі перші предки почали дуже по мало створювати цивілізації. Це в загальному можна описати цю епоху. Наступна іде Середньовіччя. Хоч і в цій епосі було дуже багато смертей. Але було багато відкриттів. В цей час було відкрито Америку яку ми знаємо як високо технологічну країну. Багато великих творів як Ромео і Джульєтта чи Дон Кіхот з Санчо Панчо.
Так само було багато відкриттів у різних галузях науки і механіки. "А як би цього всього не було? ".Ви уявіть усе це . Людство лишиться
без відкриттів і ми можемо стати такими назавжди. Але на щастя ми прогресуємо . Ми стараємося берегти природу. Маємо ліки від багатьох хвороб. І ми знаємо зараз в кілька раз більше ніж минулі роки
Аж страх згадати, батьку Тарасе, з якими муками твоє тіло щирі українці виривали колись із клятої Московщини. І чим ближче підходить 22 травня, тим більша розпука охоплює моє серце. Тож у передчутті цієї чорної дати я вирішив написати тобі тривожного листа, батьку.
Наші люде довго мовчали в ярмі, доки, натхненні твоїми полум’яними словами, повстали в Києві на Майдані, а ниньки, гай-гай, батьку, воюють із клятими москалями на Донбасі.
Але не те мені болить, батьку, бо наші люде завжди з кимсь воюють, як не з воріженьками, то між собою, а те, що всі оції вражії люде залишилися у своїх теплих кубельцях, сиріч при довжностях, і продовжують капостити люду нашому вкраїнському.
Я міг би назвати довгий список цих поганців, які служили вчорашнім кровопивцям та казнокрадам і ниньки продовжують цюю нікчемную справу. Мені здається, що наші верховоди, яких ми усім Майданом упустили в кабінети на славних печерських пагорбах, байдужі до того, що відбувається в нашій неньці Україні. Візьмімо хоча б ректора поважного університету, який носить твоє ім’я, батьку, пана Губернського. Та його ж садили в це крісло з погодження високих московських владців ще за попереднього президента-шапкокрада! Але він досі сидить там і кліпає невинними очицями, ніби нічого й не трапилося. І таких, як він, вистачає у високих кріслах в усій, даруй за канцеляризм, батьку, гуманітарній сфері, що її очолює щирий патріот нашої неньки Славик Кириленко.
А ще більше туману напущено премією твого імені, батьку, що її мали б нагороджувати кращих піїтів, богомазів і музик землі нашої, але дають таким, що після цього всі довго плюються та згадують нечистого, не проти неділі й свята будь сказано. От як і цього року… Та щоб ти не вважав мене брехуном і злісним наклепником, я цитуватиму, батьку, поважну газету вкраїнських бардів «Літературна Україна», що впала в істерику після визначення цьогорічних лауреатів твого імені.
Отож змушений буду перейти на строгий стиль прози, позаяк буде не до словесних брязкалець і розпускання індичого хвоста. Не знаю, батьку Тарасе, чи знаєш ти, але ще за часів кукурудзяного царя Гороха, чи то пак Хруща, була заснована в УРСР Республіканська премія, підкріплена для годиться про людське око твоїм іменем, і нагороджували нею «видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії». Що то були тоді за часи та «видатні митці», то скажу одним словом – невтішні. Одначе нині ся премія, звісно, звучить уже «по-модньому» – Національна премія України імені Тараса Шевченка.
Проте чухонський дух, батьку, чи то пак вата, як нині модно у нас казати, свистить звідтіля, з прогнилих зубів того комітету, що присуджує премію, як і свистів ще за комуняк.
И на балу:
"Она была в белом платье с розовым поясом и в белых лайковых перчатках, немного не доходивших до худых, острых локтей, и в белых атласных башмачках. ..Но, боюсь, в этот вечер был очень неучтив с ней, не говорил с ней, не смотрел на нее, а видел только высокую, стройную фигуру в белом платье с розовым поясом, ее сияющее, зарумянившееся с ямочками лицо и ласковые, милые глаза. Не я один, все смотрели на нее и любовались ею, любовались и мужчины и женщины, несмотря на то, что она затмила их всех. "