Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17... я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд "Адмірал Бенбов" і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були" зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана.
Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
— Бухта нічогенька, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
— То й гаразд! — сказав моряк. — Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! — гукнув він чоловікові, що прикотив візка. — Під'їжджай сюди, до втягти скриню. Я перебуду тут який час, — провадив він далі. — Чоловік я простий. Ром, шинка, яєшня — і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі... Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном... Еге, я бачу, що вас непокоїть... Маєте! — і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. — Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, —промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.
.Её жалели и успокаивали все соседи,но мать есть мать.Там Николай попал с группой товарищей под обстрел,он сильно пострадал.Его тело было изрешечено пулями,а потому что несли его очень долго и у него началась гангрена,излечить его не смогли,а когда добрались до места,где могли оказать оказалось,что ногу пришлось ампутировать.Потом было долгое лечение в Москве..Я только не понимаю,почему все скрыли от матери,вполне возможно,жалея ее сердце.Ведь и ребята,они тоже из нашего города,но сказали,что он остался там на второй срок..Мать плакала,потому что писем от Коли не было. Если бы видели материнские глаза,когда она увидела своего Кольку. В них было столько счастья,словами не описать .Мама от счастья даже не заметила,что сынок на протезе и что на груди его -звезда Героя России.Мать долго не выпускала его из своих объятий,а все соседи плакали,видя эту сцену.
Из Мурома-города,из села Карачарова выехал Илья Муромец.Едет в чисто поле,там камень,где написано,если поедет по первой дороге-убит будет,по второй-женится,по третьей-разбогатеет.Не нужна ему жена,не нужно богатство,выбрал ту дорогу,где написано-быть убитому.Едет,только пыль столбом и наехал старый козак на грязи смоленские,где стоят сорок тысяч разбойников.Увидев Илью атаман их приказал грабить Илью-отобрать коня,одежду.Видит Илья,что беда пришла.сказал он разбойникам,что нет у него богатства,одежды дорогой,а есть только конь богатырский и не для красы конь, а "для крепости богатырскоей".Приказывает-таки атаман на Илью напасть,а Илья взял свой шлем богатырский, начал "старенький шеломом помахивать",как в сторону махнет,"так тут улица",а в другую махнет-переулочек.Перебил всю вражью рать,да обратно отправился..Когда подъехал к камню-Латырю,то поехал по той дороге,где женатому быть.Ехал-ехал,видит палаты белокаменные,а там девица красная.Встретила Илью,расспросила у него о нем все.Потом ложит спать его на кровать тесовую,кровать "обманчивую".Но Илья разгадал замысел девицы и бросил ее на эту кровать.Ножки кровати подломились и улетела девица в глубокий погреб.А Илья выпустил из погребов двенадцать молодцев,которые поклонились ему за освобождение. После приехал старый к камню и поехал по дороге,где богатым быть.Наехал он в чистом поле на три погреба,полных драгоценностей и золота серебра,каменьев самоцветных и роздал все беднякам,нищим,сиротам,всем,кто нуждался а на камне написал,что дорога свободна.
Про острови, пригоди, шквали,
Про тайни схованих скарбів
І мандрівців, що їх шукали,
Про лиходіїв, що зливали
Людською кров'ю чардаки*,
— Як до смаку тобі припали,
Юначе, давні ті книжки,
Як Купер, Белентайн старий
Для тебе автори бажані,
— До рук ти сміливо бери
Просте моє оповідання.
Коли ж вітрила в океані
Тебе не надять, — то покинь:
Хай зникне в тьмі пірат останній,
А з ним і я, як марна тінь.
Ллойдові Осборну,
американському джентльменові, присвячує цю
оповідь, задуману й нарешті завершену в згоді з
класичними його смаками, — вдячний за багато
спільно проведених приємних годин —
автор
Частина перша
СТАРИЙ ПІРАТ
Розділ І
Старий морський вовк у заїзді "Адмірал Бенбов"
Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17... я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд "Адмірал Бенбов" і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були" зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана.
Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
— Бухта нічогенька, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
— То й гаразд! — сказав моряк. — Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! — гукнув він чоловікові, що прикотив візка. — Під'їжджай сюди, до втягти скриню. Я перебуду тут який час, — провадив він далі. — Чоловік я простий. Ром, шинка, яєшня — і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі... Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном... Еге, я бачу, що вас непокоїть... Маєте! — і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. — Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, —промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.