Объяснение:
П'єса І. Котляревського "Наталка Полтавка" — це надзвичайно красивий, багатий твір. Автор намагався показати дійсну картину побуту українських селян, їх взаємин. Котляревський із захопленням подає образ чесної, доброї людини і жорстоко засуджує негативні риси панівного класу: жадібність, хабарництво, обмеженість.
В творі герої, які приваблюють душевною красою, щирістю, добрим, палким серцем. У зовсім іншому плані постають перед нами виборний і возний — представники панівного класу. Знайомлячись із ними, не можна сказати, що це якісь схематичні образи.Героїня має добре, щире серце. Вона ніжно любить свою матір.Фінал щасливий.Возний відмовляється від Наталки — вона стане під вінець з Петром.
До чудових рис Наталки треба придивлятися й сучасним дівчатам. Я думаю, що образ Наталки, простої української дівчини,— це приклад усім нашим дівчатам.
ответ:Хто добре жив і кинув все,
лиш той здобуде гарту,-
і виграти потрапить той,
хто ставить все на карту.
Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і імало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.
— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, — промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між каміння, не озвався ні словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, — така холодна, аж кості нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.
Цілу хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:
— Агов, Біле! Я підвернув ногу!
Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови.
Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх.
— Біле! — гукнув він ще раз.
Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Біл не обернувся.
Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі горби. Він дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Біл.
Объяснение: