Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
Проте ця жінка особлива не тільки своїм надзвичайним літературним обдаруванням — все її життя було подвигом, прикладом справжньої мудрості та незламності волі. Читаючи Лесини вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Ця боротьба за життя, за можливість реалізувати власні мрії та бажання розпочалося ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років. Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою та безвольною, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.
Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний б життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було ані слова нарікання на несправедливу долю, а відчувалась незламна воля, заклик до рішучих дій. "Від часу "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини", — писав Іван Франко.
Власна хвороба зробила Лесю чутливою до чужого горя, вона бачила тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла слабка дівчина достукатися до далеких володарів чи хоча б взяти в руки зброю?
Проте Леся знаходить інший шлях — її зброєю стало слово. Поетеса поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула збудити свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
І Лесини слова справді стали міцною зброєю, вони викривали всі жахливі діяння влади, говорили про зубожіння українського народу, звинувачували інтелігенцію у бездіяльності. Леся Українка не могла пробачити здоровим сильним людям їх пасивність, байдужість до горя інших. Поетеса була впевнена, що слід сподіватись навіть без надії, що слід щось робити заради змін, навіть якщо це здається безглуздим:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Важко уявити, яку внутрішню силу повинна мати людина, щоб, будучи приреченою на смерть, писати такі слова, стверджувати життя. Поетеса зневажала сльози й жаль і, я думаю, мала на це повне право: якщо хвора дівчина не зламалася, не втратила віру в майбутнє, то здорові чоловіки, які прикривалися словами про марність будь-яких дій, виглядали поряд з нею просто жалюгідними.
Дійсно, життя та творчість Лесі Українки — це подвиг, приклад громадянської мужності. За своє коротке життя, більша частина якого була сповнена страшними муками, Леся Українка зробила стільки, скільки не може зробити й здорова людина, що прожила довге життя. У кожному рядочку її віршів відчувається любов до рідної землі, занепокоєність станом народу, але й щира впевненість, що зміни таки відбудуться, треба тільки рішуче діяти, а не лити сльози, сидячи на одному місці. Громадянська лірика Лесі Українки — це не тільки її зброя, її внесок у справу визволення рідного народу, це ще і її щирий, сповнений любов'ю подарунок цьому народові.
Краса, шо це таке? Кожен по своєму її розуміє. Вона буває різна: краса душі, серця, розуму, думки, зовнішня краса та внутрішня краса. Наша планета одна з найкрасивіших планет: різні споруди, визначні міста, красиві краєвиди та розкішні ліси. Я не вмію відкривати красу для себе тому, що я дальтонік. І я вважаю, що найкрасивіша людина у світі -- це Я. Сама я зверну всі гори, мені море по коліна. Ну короче ім'я вчителя не хочу я писати вам твори, так зрозуміло що найкраща у світі Я (одна єдина зірка на небі).
Чарівний світ дитинства у творчості М. Стельмаха
Недарма кажуть, що дитячі роки — найсвітліші в людському житті. Це час щирості та довіри, нескінченного пізнавання світу. Свої спогади про дитинство Михайло Стельмах художньо осмислив і перетворив на чудову автобіографічну дилогію «Гуси-лебеді летять».
У повісті весь світ постає перед читачем через сприйняття малого хлопчика Михайлика. Михайлик — великий мрійник. Коли дідусь каже, що сонце відмикатиме землю золотими ключами, йому стає страшно — а раптом сонце загубить ключі. Коли лебеді летять над селом, йому здається, що від їхніх крил лунає дзвін. Талант сприймати світ поетично й образно, бачити дива у звичайних явищах природи — невід'ємний талант дитинства, яким наділено і Михайлика.
Для будь-якої дитини найближчою в світі людиною є мати. Мати Михайлика здається мені незвичайною жінкою: її увага та любов до землі, до рослин, до всього живого характеризує її як людину чуйну, що любить життя. З іншого боку, вона поєднує в собі найкращі материнські риси — ніжність, доброту, мудрість. Епізод із насінням дуже схвилював мене. Михайлик повівся як благородна людина, допомігши голодним. Він віддав їм своє насіння. Мати не журила його, а, навпаки, схвалила цей вчинок, бо прагнула навчити сина допомагати людям, бути уважним до горя інших.
Читаючи твір, я іноді згадував власний досвід життя в селі та спілкування з природою — час від часу я приїжджаю в гості до бабусі із дідусем. Зізнаюся, що в деякі моменти я навіть жалкував, що буваю там досить рідко. Світ людей, яких змалював Михайло Стельмах, дуже сподобався мені. Часом мені здається, що я б теж жив десь серед природи, розумів би зв'язок тих людей із землею, відчував би його серцем.
Окрім неабиякої уяви та доброї душі, є ще одна риса, яка характеризує Михайлика — його любов до книжок. Звісно, хлопчик, який так любить фантазувати, не міг не полюбити читання, адже книга є безмежним простором див та пригод, різноманітних емоцій та захоплюючих подій.
«Гуси-лебеді летять» — мабуть, найкращий твір Михайла Стельмаха. Автор майстерно створив образ дитини і чарівного світу навколо неї, світу дитинства
Объяснение: