Кожен сам формує свій світогляд та визначає свої життєві принципи. Існують такі речі, що змінити в своєму житті просто неможливо. Кожна людина народжується в родині, що обирає доля. Дитина, наче молоде дерево, приростає до своєї рідної землі.
Батьківщина – це не просто держава. Протягом певного часу кордони країн змінюються, та в серці назавжди залишається шматочок теплого почуття, що пов’язано з Батьківщиною. Куди б людину не занесла доля, та все одно манить завжди рідний край.
Найдорожче, що є в житті кожної людини це батьки. Саме вони найближчі люди, найкращі друзі та опора і підтримка. Вони дають життя та приводять дитину в жорстокий дорослий світ.
Недооцінити значення батьків в житті неможливо, в будь-яких випадках перше звертання в різних ситуаціях однозначно до батьків. Ці близькі люди і формують відношення до Батьківщини. Можна порівняти значення батьків та рідного краю в житті родини.
Ці почуття зрозуміло різні, одна любов до близьких людей, інше почуття патріотизму, та їх об’єднує загальне направлення. Це почуття вдячності і в той же час відповідальності. Та вже неважливо, де ти саме народився, це почуття не залежить від обставин. Воно абсолютне і народжується з самого дитинства. Людина може жити в будь-якій країні, але Батьківщина назавжди залишиться в її серці.
Сьогодні існує багато суперечок з приводу критики Батьківщини, політики та в цілому відношенню людей до рідної землі. Батьківщину не обирають, її можна поважати чи байдуже ставитися. Та кожен обирає свою філософію життя.
Не поважати Батьківщину це так само як не поважати батьків. Хіба можна осуджували вчинки близьких людей чи звинувачувати суспільство за складні умови існування? Є речі, що залишаться в житті кожної людини назавжди. Вони світлим променем проходять через все існування та ведуть по життю. Вони вписані в історію кожної людини та визначають її суть, корені та історію виникнення.
Для побудови успішного майбутнього потрібно з гідністю оцінити свою землю і батьків. Саме повага забезпечить міцну культурну платформу розвитку нащадків.
Поема складається з прологу та 8 розділів, що позначені римськими цифрами. Оповідь йде про дівчину Ганну (так її називають в поемі), що народила сина-байстрюка і яка підкинула свою дитину до будинку старого багатого подружжя (Трохима і Насті), у якого не було дітей. Згодом вона наймається на роботу до подружжя, щоб допомагати їм з дитиною. Вона любить і леліє свою дитину: «сама не з'їсть і не доп'є, його нагодує», коли хлопчик підріс, він навіть став називати її «мамою». Проходять роки і її син, якого нарекли Марком, виріс. До того часу померла Настя. Трохим вирішує одружити сина і радиться про це із Ганною, що давно стала майже частиною родини. Ганна каже, що треба запитати про це у самого Марка. Марку знайшлась пара — молода і гарна дівчина Катерина. Трохим і Марко пропонують Ганні бути за матір на весіллі Марка. Ганна відмовляється, апелюючи тим, що вона проста наймичка, а на весіллі будуть багаті люди, «ще й з тебе сміятися будуть». Ганна їде до Києва, щоб та трохи підзаробити грошей. В однієї міщанки в Києві Ганна наймається носити воду. Маркові вона купує шапочку, «щоб голова не боліла», а невістці Катерині вона купує перстень. Так ще тричі (кожного року) вона їздить до Києва де підзаробляє для того щоб купити щось синові, невістці та своїм онукам. У третій раз Ганна повертається хворою з Києва, Марко тоді ще був у дорозі із чумаками (чумакував). Весь час, що хворіє Ганна, вона питає «чи ще не повернувся Марко?». Зрештою той повертається, але застає наймичку вже помираючою. Перед смертю Ганна зізнається синові: «Прости мене мій синочку! Я… я твоя мати». Від хвилювання Марко зомлів, а коли отямився, то Ганна «вже спала»