Книжки розвиваютт наш мозок.Я вважаю,книги як ріки що напувають людей.У кожній книзі автор намагається передать певну мораль його думки.Прочитавши багато книг люди стаю грамотніше, вміють аналізувать свої вчинки, роблять певні висновки в першу чергу для себе.Без книг світ був не таким, книги мають велике значення для всіх.Багато людей користкються різними гаджетами девайсами які, і повністю забувають про книги які навіть погано реагуть іноді навіть булять людей за їх вибір.Книгу не замінить ніщо!
Кобзареве слово "живе"
На мій погляд, кобзареве слово дійсно "живе", причому у двох сенсах одночасно. По-перше, поезії Тараса Григоровича Шевченка - нашого Кобзаря - є живими, бо беруть за душу. Героям його віршів завжди співчуваєш. Читаючи поезії Шевченка, я ніби чую голос самого Кобзаря - людини, яка дуже любила свій народ і прагнула кращої долі для нього. Образи шевченківських поезій теж живі: легко повірити, що він писав про реальних живих людей.
По-друге, хоча поезії Шевченка були написані більше сторіччя тому, кобзареве слово досі "живе". Багато чого змінилося в України з тих часів, коли жив і творив Кобзар. Багато з того, про що він тільки мріяв, стало реальністю. Але Шевченка досі читають і перечитують, йому зводять пам'ятники, його ім'ям називають школи та вулиці. Майже в кожній родині на книжковій полиці стоїть "Кобзар" - збірка поезій Тараса Шевченка. Його будуть читати і через сто, і через двісті років, тобто його слово - живе і ніколи не помре
Объяснение:
Загребельний «Диво» конфлікт влади і мистецтва Сивоок і Ярослав — це образи-антиподи, перший виступає як представник мистецтва, другий — влади. Уведення в роман образу Ярослави (позашлюбної дочки Ярослава Мудрого) загострює конфлікт мистецтва й влади та активізує протиставлення героїв, що можна простежити через зіставлення доль Ярослава й Шуйці, Сивоока і Ярослави. Для князя держава відігравала провідну роль, була найбільш значимою в його житті. І саме вона стала між Ярославом і Шуйцею. Для Сивоока не менш значимим, ніж для князя державні справи, було мистецтво. Проте, коли доля поставила вибір: собор чи кохана,— Сивоок став на захист Ярослави, переслідуваної за велінням князя, і загинув від меча своїх ворогів. Конфлікт дістає такого завершення, тому що Сивоок — митець, а мистецтво вільне. На такому тлі князь Ярослав постає невільником свого високого становища. Син Сивоока, народжений Ярославою, асоціюється з образом спадкоємця таланту Сивоока. Продовження конфлікту мистецтва й влади, а відповідно свободи та обов’язку людини, зображено в розділах, присвячених подіям XX ст. Лише пам’ятки мистецтва тут потребують захисту. У сюжетній лінії 40-х рр. XX ст. влада ототожнюється з фашизмом, її представники — німецький професор Шнурре і його помічник Оссендорфер. «Представник» мистецтва — учений-історик Гордій Отава, спадкоємець справи Гордія — його син Борис. Між свободою людини та її обов’язком Гордій обирає друге, керуючись при цьому твердженням: «Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить», бо «Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити якии нікому не дано». Він зробив свій вибір на користь обов’язку: залишався захищати культурні пам’ятки в окупованому Києві, ризикував життям, незважаючи на малого сина Бориса.У розділах, присвячених 60-м рр. XX ст. мистецька проблематика пов’язана з образом професора Бориса Отави. Наявний жіночий образ — московської художниці Таї Зикової. У цій сюжетній лінії автор порушує проблему обов’язку й свободи людини. Борису Отаві ще належить зробити вибір між справою життя й особистим життям. Він має змогу побачити наслідки цього вибору не лише на прикладі батька, але й своїх попередників (Сивоока і Ярослава). Героя не полишає почуття обов’язку, проте Борис отримує листа від Таї, і завдяки цьому епізоду можемо говорити про умовну розв’язку сюжетної лінії.