Жульєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі Матильдині пестощі. Він був мовчазний і похмурий», а Матильда не сміла спитати його про причину такого настрою. У її душу прокралось щось схоже на жах. «Ця черства душа тепер пізнала у своєму коханні все, що властиве пристрасті...»
Жульєн отримав від маркіза двадцять тисяч франків, а абат Пірар подбав про те, щоб Жульєна визнали позашлюбним сином багатого вельможі пана де ла Вернея.
Незабаром Жульєн відправився у найблискучіший гусарський полк. «Його коні, мундир, лівреї його слуг були в такому бездоганному порядку, що зробили б честь найвимогливішому англійському вельможі». Він уже підраховував, коли стане командиром полку, думав тільки про славу і про свого сина.
І саме тоді від Матильди надійшов лист, у якому вона благала і вимагала негайно приїхати. Жульєн дістав відпустку і прибув у палац де ла Моля. Матильда, побачивши його, забула про все і кинулася йому в обійми. Із сльозами на очах вона передала йому лист батька, у якому маркіз повідомляв, що відмовляється від усіх своїх намірів щодо весілля. А потім Матильда передала Жульєну лист від пані де Реналь, у якому було написано, що пан Сорель «прагнув завоювати собі певне становище у світі й вийти в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку». Далі пані де Реналь писала, що Жульєн не визнає ніяких законів релігії і «сіє скрізь нещастя і вічне каяття».
Прочитавши довгий і напіврозмитий слізьми лист, Жульєн скочив у поштову карету і помчав у Вер’єр. Там він купив пару пістолетів, пішов у церкву, наблизився до пані де Реналь, яка молилася, «вистрілив і промахнувся, вистрілив удруге — вона впала».
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."
Іван Федоров (бл. 1510-1583) (справжнє ім'я Іван Федорович Москвітін) - один з перших російських друкарів, засновник книгодрукування в Росії [en] і на Україні [en]. За традицією часто називається «першим російським Книгодрукарі». І. Федоров - видавець першого точно датованої друкованої книги «Апостол» в Російському царстві, а також засновник друкарні в Російському воєводстві Польського королівства.Іван Федоров народився близько 1520 роки, у Великому князівстві Московському. Точна дата народження [en] невідома.У 1564 в Москві спільно з друкарем Петром Тимофійовичем Мстиславцем випустив першу російську датовану друковану книгу «Апостол». Пізніше працював у Білорусії і на Україні. У 1574 випустив у Львові першу слов'янську «Азбуку» і нове видання «Апостола». У 1580-1581 роках в Острозі Іван Федоров видав першу повну слов'янську Біблію («Острозька біблія»). Відомий і як гарматний майстер (винайшов многоствольную мортиру).«Апостол» зі схвалення митрополита Макарія в палатах на Нікольській вулиці була влаштована друкарня, в якій 1 березня 1564 вийшла перша російська точно датована книга - «Апостол». З післямови до «Апостола» відомо, що поліграфічні роботи над ним велися Іваном Федоровим і П. Т. Мстиславцем протягом року.Іван Федоров «Апостол»
Объяснение:
Жульєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі Матильдині пестощі. Він був мовчазний і похмурий», а Матильда не сміла спитати його про причину такого настрою. У її душу прокралось щось схоже на жах. «Ця черства душа тепер пізнала у своєму коханні все, що властиве пристрасті...»
Жульєн отримав від маркіза двадцять тисяч франків, а абат Пірар подбав про те, щоб Жульєна визнали позашлюбним сином багатого вельможі пана де ла Вернея.
Незабаром Жульєн відправився у найблискучіший гусарський полк. «Його коні, мундир, лівреї його слуг були в такому бездоганному порядку, що зробили б честь найвимогливішому англійському вельможі». Він уже підраховував, коли стане командиром полку, думав тільки про славу і про свого сина.
І саме тоді від Матильди надійшов лист, у якому вона благала і вимагала негайно приїхати. Жульєн дістав відпустку і прибув у палац де ла Моля. Матильда, побачивши його, забула про все і кинулася йому в обійми. Із сльозами на очах вона передала йому лист батька, у якому маркіз повідомляв, що відмовляється від усіх своїх намірів щодо весілля. А потім Матильда передала Жульєну лист від пані де Реналь, у якому було написано, що пан Сорель «прагнув завоювати собі певне становище у світі й вийти в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку». Далі пані де Реналь писала, що Жульєн не визнає ніяких законів релігії і «сіє скрізь нещастя і вічне каяття».
Прочитавши довгий і напіврозмитий слізьми лист, Жульєн скочив у поштову карету і помчав у Вер’єр. Там він купив пару пістолетів, пішов у церкву, наблизився до пані де Реналь, яка молилася, «вистрілив і промахнувся, вистрілив удруге — вона впала».