— Ти ж знаєш, — мовив, нарешті, Юрко, — що риба боїться, коли багато людей. — Так уже й багато туг, — буркнула вона. — Це через тебе не ловиться, — таки допік він. Проте вона не хотіла погодитися з тією несправедливістю: — То ти такий умілець!.. — Через тебе усе! — Ти, мабуть, черв'яка не тим боком стромляв на гачок, а на мене складаєш. Поверталися од річки вдвох, хоч Юрко, йдучи з порожніми руками, хотів би повертатися сам, без свідків. Повітря посухішало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Через кілька ж кроків не втримався — сам нарвав і почав ласувати. — Колись ми з батьком піймали були сома, — збрехав Юрко, бо батько тоді ходив рибалити без нього і зловив тільки великою коропа, а не сома. — Півтора пуда заважив. — Та ну?! — здивувалася Тося. Юркові було приємне її захоплення, а тому він вигадував далі: — А як тельбушили його, то всередині знайшли краснопірку на кілограм. І вона ще була жива! Насправді ж ту краснопірку батько зловив іншим разом, і також без Юрка. Але здогадатись про все це Тося не могла, вона тільки вигукнула зачудовано: — Ти бач? Хлоп'яча уява й далі вела: — Якось до нас у місто приїхав пересувний зоопарк. Там були леви, жирафи, макаки, вовки, лисиці, а також крокодили. Одного разу маленький крокодил десь пропав... То я його в озері на вудку через день зловив! Але гали, що вона не поспішає захоплюватись, а тільки недовірливо так дивиться, взявся глузувати з неї: — Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна... — Тс-с-с, — зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст. — — Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося. — Це ж дикі! — Випусти, — сказала Тося, — бо вони повмирають без води. — І що ти тямиш? — напустився на неї Юрко. — Я їх доглядатиму й приручу. — Вони бояться нас. Коли ми підемо, то вони й наїдяться, й нап'ються. — Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!.. — Ану йди сюди! — закричав Юрко. Проте вона не йшла. — Ти де каченята поділа? — Тась-тась-тась, — кликала, з надією озираючи зарості лепехи й рогози. — Поклич її, — сказала мати Юркові, — А-а, — махнув той рукою й одвернувся, скривившись. — Поклич, попрощаєшся.
план до характеристики Планетника. 1)Легенда про незвичайне хлоп'я. 2)Портрет, зовнішність героя. 3)Риси xарактеру: а) «...добрий, правдивий, вірний!..» (дід Капуш); б) спритний і працьовитий; в) цілеспрямований і наполегливий; г) допитливий і безкорисний; д) чемний і чуйний. 4)Інші риси: а) прагнення пізнати світ за до навчання діда Капуша; б) порозуміння з тваринним та рослинним світом; в) обізнаність у лікарській справі; г) зневажливе ставлення до пияцтва; д) повага до матері, людей; є) знання природних прикмет, народних свят. 5)Прагнення героя перемогти зло добром.
У своєму відносно короткому житті кожна людина намагається зробити якомога більше для себе, для своїх близьких та для усіх оточуючих. Кожна людина ще з дитинства намагається само затвердитися, пізнати найбільш корисного, нового і цікавого, я ставши дорослою, передати усі свої знання майбутньому поколінню. Крім того, кожен з нас, ставши дорослим, обов’язково замислюється над сенсом свого життя, над тим, що він від нього хоче отримати. Кохання, здоров’я, багатство, владу над іншими людьми, багато іншого, що кожен з нас вважає пріоритетними цінностями свого життя. І дійсно, кожна людина має право визначати власні цінності і вирішує, що їй зробити, щоб не залишився марним прожитий час, щоб не був він витрачений на безглузді дрібниціТвір «Планетник» має незвичайну композицію, побудовану на двох сюжетних лініях, на двох часах – теперішньому і минулому. Ця повість і притча, яка розповідається у творі, примушує нас замислитися на місцем і роллю надзвичайних людей у нашому житті у нашому суспільстві. Прочитавши цей твір кожен з нас замислюється, а хотів би він стати такою особистістю, хотів би він відчути на собі неоднозначне ставлення до себе оточуючих людей. У легенді, яку розповідає господиня своєму постояльцю, який приїхав до села працювати агрономом, йде мова про надзвичайного хлопця, який одного разу подружився с чарівником і той навчив його робити різні дива. Спочатку односельці просили хлопця, якого прозвали Планетником, накликати дощ чи зробит
— Ти ж знаєш, — мовив, нарешті, Юрко, — що риба боїться, коли багато людей.
— Так уже й багато туг, — буркнула вона.
— Це через тебе не ловиться, — таки допік він.
Проте вона не хотіла погодитися з тією несправедливістю:
— То ти такий умілець!..
— Через тебе усе!
— Ти, мабуть, черв'яка не тим боком стромляв на гачок, а на мене складаєш.
Поверталися од річки вдвох, хоч Юрко, йдучи з порожніми руками, хотів би повертатися сам, без свідків. Повітря посухішало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Через кілька ж кроків не втримався — сам нарвав і почав ласувати.
— Колись ми з батьком піймали були сома, — збрехав Юрко, бо батько тоді ходив рибалити без нього і зловив тільки великою коропа, а не сома. — Півтора пуда заважив.
— Та ну?! — здивувалася Тося.
Юркові було приємне її захоплення, а тому він вигадував далі:
— А як тельбушили його, то всередині знайшли краснопірку на кілограм. І вона ще була жива!
Насправді ж ту краснопірку батько зловив іншим разом, і також без Юрка. Але здогадатись про все це Тося не могла, вона тільки вигукнула зачудовано:
— Ти бач?
Хлоп'яча уява й далі вела:
— Якось до нас у місто приїхав пересувний зоопарк. Там були леви, жирафи, макаки, вовки, лисиці, а також крокодили. Одного разу маленький крокодил десь пропав... То я його в озері на вудку через день зловив!
Але гали, що вона не поспішає захоплюватись, а тільки недовірливо так дивиться, взявся глузувати з неї:
— Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна...
— Тс-с-с, — зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст. —
— Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося.
— Це ж дикі!
— Випусти, — сказала Тося, — бо вони повмирають без води.
— І що ти тямиш? — напустився на неї Юрко. — Я їх доглядатиму й приручу.
— Вони бояться нас. Коли ми підемо, то вони й наїдяться, й нап'ються.
— Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!..
— Ану йди сюди! — закричав Юрко. Проте вона не йшла.
— Ти де каченята поділа?
— Тась-тась-тась, — кликала, з надією озираючи зарості лепехи й рогози.
— Поклич її, — сказала мати Юркові,
— А-а, — махнув той рукою й одвернувся, скривившись.
— Поклич, попрощаєшся.