Наталка журиться, що вже давно немає її коханого Петра. Вона промовляє, звертаючись до нього. З’являється возний, що натякає на своє кохання до дівчини, а потім і признається. Наталка відповідає, що вони не рівня одне одному.
Наталка йде додому, а замість неї з’являється виборний. Обидва чоловіки розмовляють про дівчину, вихваляючи її. Перебирають і женихів, що сватались до неї.
Виборний розповідає, що Терпили жили в Полтаві, були багаті, але батько пропив усе добро, вигнав свого вихованця Петра та й помер. Терпилиха з дочкою переїхали на село.
Виборний погоджується до возному владнати справи з Наталкою.
Дія переноситься в хату Терпилихи. Мати докоряє дівчині, що та відмовляє гарним женихам. Як же їм жити далі? Наталка ж уже чотири роки чекає Петра. В хату заходить виборний і пропонує в ролі жениха возного. Домовляється про сватання.
Дівчина залишається сама і журиться.
ДІЯ ДРУГА
Микола промовляє сам до себе, розказуючи про своє сирітське безталання, співає пісню. З’являється Петро, який теж співає про свою тугу за дівчиною. Хлопці потоваришували.
В цей час із хати Терпилихи виходять виборний і возний, перев’язані після сватання. Петро дізнається, хто вони такі. Зрозумівши, що Петро — коханий Наталки, Микола зголосився про все дізнатися докладно.
Виявляється, що Петро пішов на заробітки, аби бути гідним багатого батька Наталки. Тепер же знайшов їх самих у бідності. Хлопець розмовляє з виборним і розповідає про те, що бачив і чув у мандрах.
Хлопець страждає за втраченим щастям. З’являється Наталка і відразу впізнає його, тому вирішує не виходити за возного. Виборний наполягає на тому, що вона вже перев’язала їх рушниками. Разом з Терпилихою він вмовляє Наталку.
Петро віддає дівчині зароблені гроші, щоб чоловік не дорікав їй бідністю. Такий його вчинок умилостивив возного, і той відмовляється від Наталки. Мати благословляє дітей.
Павлусь–це головний герой оповідання О. Стороженка "Скарб". Він був байдужим до всього, його не цікавило те, що відбувається навколо. Павлусь лінивий, але не бідний. Батьки після смерті залишили йому великий спадок. В нього було все про що можна тільки мріяти: і гроші, і велике господарство, і поля. Але він лінився навіть оглянути те все, за господарством і за самим Павлусем доглядали наймит і наймичка.
В Павлуся було все необхідне для заможного життя, але в нього не було справжнього багатства–душевного.
"Світ ловив мене, та не спіймав..." Ці слова заповідав написати на своїй могилі великий мислитель, педагог, філософ і письменник Григорій Савич Сковорода. Після ознайомлення з його життям і творчістю я зробила для себе висновок, що він одна з найяскравіших постатей української культури минулого.
Григорій Савич ніколи не мріяв про багатство, славу чи почесті. Для нього важливішим було зберегти людську гідність та особисту свободу. Це підтверджу! і один із переказів про філософа: сама цариця Катерина II, за Г. Сковороду. на постійне проживання при дворі, у відповідь почула: "Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця".
І в народній уяві письменник поставав людиною, абсолютно незалежною від цього несправедливого світу. Народ був упевнений, що Григорій Савич ніколи не знав ні хвороб, ні скрути, не потребував чужої до У ньому бачили не звичайну людину, а сильну особистість, яка легко протистоїть усім земним напастям.
Сковорода був талановитим педагогом. Працюючи домашнім учителем у поміщика Томари, Григорій Савич швидко знайшов спільну мову із його десятирічним сином Васильком, у якого до часу зустрічі зі Сковородою про навчання склалася думка як про найгіршу каторгу. Класом для вчителя і учня були ліс поле, гай. Сковорода навчив Василя думати, ніколи не пропонував йому готових висновків, натомість заохочував його до висловлення власної думки.
А от права викладати спочатку в Переяславському, а потім і в Харківському колегіумах філософ і педагог був позбавлений, бо його передові принципи навчання й виховання, оригінальне й критичне сприйняття світу лякали керівництво закладів, і вони звільнили Г. Сковороду з посади.
Зацікавили мене філософські погляди Г. Сковороди, його розуміння сенсу життя, місця людини в світі, судження про значення розуму й творчої праці. Де які з них дістали втілення і в афоризмах письменника. Наприклад: "Ні про що не турбуватися, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим", "Мудрець мусить і з гною вибирати золото", "Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний", "Не розум від книг, а книги від розуму створились", "Не за обличчя судіть, а за серце".
Цікавим є творчий доробок письменника, особливо байки. До збірки "Байки харківські" увійшло 30 байок Сковороди, чим письменник зробив помітним внесок в українську байку XVIII століття. Повчальним є твір "Собака і Вовк у якому розповідається, як вовк, бажаючи стати другом собак, про яких ішла до бра слава, почав вихвалятися перед ними своїми славними й багатими предками У "силі" письменник підсумовує, що справжня дружба не потребує ні чинів, їм багатства, ні знатного походження. В її основі завжди лежать спільність думок сердечна спорідненість і чесність.
Обравши стезю мандрівного філософа, Г. Сковорода 25 років провів у мандрах, які ще більше збагатили його мудрістю. Мислитель мав тепер змогу ближчі познайомитися із життям свого народу, глибше пізнати його духовний світ, ви вчити традиції, звичаї й обряди, усвідомити соціальну нерівність, що панувала в суспільстві. У період, коли відбувалося закріпачення селян, посилювалося соціальне та національне гноблення, Г. Сковорода поширював серед народу ідеї рівності, незалежності й свободи. В його уяві жило зовсім інше суспільство: "Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В ній не мін бути ворогування й рабства... Усе загальне, спільне... Закони — гуманні, мудрі Велике братерство, спілка співдружності людей, об’єднаних за покликанням і застремлінням — ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви".
Саме "царство темряви", тобто негуманний і жорстокий світ, і мав на yвазі Сковорода, коли говорив, що "світ ловив" його, "але не спіймав".
Ели написала