якщо це не тема твору, то Павлусь сказав кримському хану, що лише його сестра Гануся знає точно, куди подівся єдиний ханський син. Але Ганусю як ясир татари забрали до Криму і де вона Павлусь не знає. Якщо кримськи хан хоче взнати долю свого сина, то нехай знайде його сестру. Девлет-гірей Ібрагім заради рідного сина знайшов Ганусю і привіз у свій дім. Після чого Павлусь сказав, що ханський син Мустафа знаходиться в полоні у лубенського полковника. За те, що син живий і Павлусь допоміг його вернути живим додому кримський хан пообіцяв Павлуся і його сестру відпустити живими, ще й до добратися в Україну
Іван Франко — великий український письменник. Ідея спільності, гідного людини життя народу були для нього настільки близькими, що знайшли відгук у його художніх творах. Із найбільшою силою прозвучала вона в історичній повісті «Захар Беркут».
В образі головного героя уособлюється ідея Франкового твору. У ньому втілені міць, сила, мудрість народу. Високий на зріст, строгий лицем, Захар Беркут, «...незважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Його основним життєвим покликанням є праця на користь народу. Навіть у похилому віці Захар бере активну участь у житті громади, допомагає своїм досвідом, лікарськими знаннями. Своє життя він присвячує боротьбі за збереження єдності людей. Перед смертю Захар Беркут бачить перемогу справи, якій віддав усі свої пориви і сили. Переконливістю, життєвою мудрістю сповнені його виступи перед тухольською громадою.
Слова свого він дотримує завжди. Він із гордістю говорить: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть помираючи, він думає про майбутнє свого народу. Він закликає їх триматися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх перемогти.
Я захоплююсь образом Захара Беркута, в якому втілено народну мудрість, патріотизм, відданість народній справі.
Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті — «Захар Беркут».
Ми бачимо Захара Беркута уже дев'яностолітнім старцем, «сивим голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».
Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада — ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв'язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.
У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в ньому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку.
Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов'язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю».
У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда — не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.
Ігор. Головний персонаж твору — Ігор. Це руський князь, який любить свою батьківщину й без вагань готовий віддати за неї життя. Ігор Святославич — чесний і відкритий, гордий і відважний. Це лицар, який зневажає смерть, а полон для нього — найбільша ганьба: «Лучче ж бо потятим бути, — говорить він, — аніж полоненим…» Вислів цей став крилатим. Надзвичайну мужність і рішучість Ігоря засвідчує не лише його поведінка в бою, а й нехтування лиховісними віщуваннями природи. Хто інший у ті часи зважився б вирушити в похід після страшного знаку — затемнення сонця? А Ігор вирушає! Хоробрість Ігоря не раз відзначають також Всеволод і Святослав, називаючи його сміливим соколом. Усі ці властивості викликають симпатію до князя. Разом із тим ми засуджуємо Ігоря за необачність, недалекоглядність і славолюбство. Він надміру запальний, тому неспроможний тверезо оцінити ситуацію. Його поспішність призвела до трагедії: дружина повністю розгромлена, тисячі жінок стали вдовами, тисячі дітей — сиротами, князі пересіли «із сідла золотого та в сідло невольниче», а головне — відкрилися навстіж ворота для нових спустошливих нападів половецьких орд. Святослав. Відповідно до ідейного змісту твору, автор називає Святослава великим, грізним київським князем. Як видатного полководця, його вихваляють «німці і венеціанці, греки іморава». Святослав зображений піклувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочівників відгукуються в серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли узбережжя рік «засіяні кістками руських синів»? Святослав — видатний державний діяч, справжній патріот і шляхетна людина. Картаючи Ігоря й Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, він звертається із закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича». Цим він хоче об’єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою. Автор «Слова…» оспівує мудрість і хоробрість Святослава, адже великий князь київський не лише об’єднав руські землі, а й успішно переміг половців. Ярославна. Дізнавшись про поразку русичів, поранення й полон чоловіка, Ярославна ладна на край світу полинути до милого її серцю мужа-друга, щоб обтерти криваві рани на його дужому тілі… Зауважимо: у невтішному горі Ярославна благає сили природи зменшити муки не лише свого мужа, вона вболіває й за інших воїнів-русичів. Як це благородно! Отже, Ярославна не лише вірна дружина, а й свідома громадянка своєї держави, полум’яна патріотка, що виступає від імені «жон руських». Гуманна княгиня — заступниця всіх воїнів Київської Русі. І саме ця людяність і сила почуттів, краса вірності в коханні возвеличують її в наших очах Князь Всеволод Святославич (брат Ігоря). Всеволод основними рисами характеру нагадує свого брата князя Ігоря. Він є хоробрим, відважним воїном. У битві з половцями зображений як билинний богатир – “буй-тур”. У вирі бою князь забуває про почесті, багатство, золотий батьківський престол у Чернігові, про ласку та пестощі своєї дружини, прекрасної красуні Глібівни. Отже, Всеволод є уособленням бойової відваги й сили.Удачи)))
Відповідь:
якщо це не тема твору, то Павлусь сказав кримському хану, що лише його сестра Гануся знає точно, куди подівся єдиний ханський син. Але Ганусю як ясир татари забрали до Криму і де вона Павлусь не знає. Якщо кримськи хан хоче взнати долю свого сина, то нехай знайде його сестру. Девлет-гірей Ібрагім заради рідного сина знайшов Ганусю і привіз у свій дім. Після чого Павлусь сказав, що ханський син Мустафа знаходиться в полоні у лубенського полковника. За те, що син живий і Павлусь допоміг його вернути живим додому кримський хан пообіцяв Павлуся і його сестру відпустити живими, ще й до добратися в Україну
Пояснення: