Композиція повісті "Людина" суттєво відрізняється від притаманних українській літературі другої половини XIX ст. зразків, які передбачали стрункий сюжет, об'єктивну манеру оповіді. Твір О. Кобилянської малоподійний, побудований переважно на роздумах і переживаннях головної героїні. Мова твору вишукана, часто з елементами публіцистичного і навіть наукового стилів, що також збагатило художні особливості прози письменниці.
Роль публіцистичних матеріалів
Повість О. Кобилянської «Людина» — художній твір, у якому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів. Сама Ольга Кобилянська вважала це недоліком твору, адже ідеї твору часто розкривалися не в образах, а в публіцистичних діалогах. Пізніше Кобилянська у своїй творчій практиці дотримувалась погляду, що ідея твору повинна бути втілена в образах, що треба писати так, щоб читач сам зробив висновок із прочитаного. Тож наявні публіцистичні матеріали, з одного боку, обтяжують художню розповідь, з другого — розкривають переконання головної героїні про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки в ньому. Недаремно цей твір названо «романом ідей».
Олена і її наречений Стефан Лієвич говорять майже цитатами з філософських праць німецьких авторів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав. Згадується також праця відомого російського критика Дмитра Писарєва. Йдеться про освіту жінок.
Лієвич з розпачем говорить, що жінки в переважній більшості «в ...глибокім сні остаються» і «мало журяться про свою самостійність!..» А якщо хто з жінок «старається збудити сонну сестру», то це викликає гнівний осуд суспільства. Вихід із такого становища Лієвич бачить у наступному: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони [жінки] малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх ...яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути! Се — знання!..»
Втративши нареченого, Олена говорить батькові: «Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе Ніколи не буду жити брехнею... Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини...»
Ці слова характеризуть Олену Ляуфлер як людину, яка високо ставить людську гідність, людину освічену, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням.
Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфлер.
В одному з листів до Осипа Маковея (1895 р.) письменниця писала: «Для мене питання жіноче —точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, приміром такого роду,.як "Людина"».
Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини.
У 1899 році у Львовевыходит друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії». Її відкрила поема «Давня казка», в якій пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов'язку перед народом. Описуючи зовнішність головного героя поеми, Леся Украинкаподчеркивает, що він був самим звичайним людиною. Але справжня краса людини не в зовнішніх ознаках, а в її духовних якостях. Леся Українка в авторських характеристиках оспівує талант свого героя: його поезія була «і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосым луною». За цю невелику здатність створювати вірші, у яких можна знайти і розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо молодь. Спочатку, у юності, він славив красу природи, красу вільної людської думки, чистих почуттів дружби і любові. На крилах мыслипоэт часто поринав «в таємні небесні світи». Найважливішим для співака було відчувати свою внутрішню свободу. Зустрівшись на лісовій стежці з лицарем Бертольдом, поет говорить йому: Бачиш ти - оця діброва, Поле, небо, син море Це моє багатство - господарство і розкішне, і просторе. Але не здатний Бертольд зрозуміти цих слів, бо для нього «таємний світ небесний» нічого не вартий у порівнянні з красивим замком або з графством. Лицар дивується, коли бачить великий вплив слова поета на молодь, він навіть вбачає в цьому якесь чаклунство. Минув час, і Бертольд відправляється в походи завойовувати чужі міста. Його військо супроводжує пісня про рідний край, який завжди в серці, якого ще більше безкорисливо любити вчить нас далека розлука. З уявною зв'язком з рідним краєм воїни сміливо йдуть на приступ замків і фортець. Щасливий і сп'янілий від перемог, лицар не чує тих пісень, думаючи про власну перемогу. І коли щастя відвернулося від нього і у війську почалися чвари та незгоди, Бертольда рятує глузлива пісня військових співаків про недбале воїна, який повертався додому живий і неушкоджений, так як мав у вигляді талісмана мудре пропозицію: «Удирай, поки здоровий!» Ця пісня повернула їм відвагу, а з нею і перемогу в бою. Перемогла не відвага Бертольда, перемогло слово поета з дивною, ніби, справді, ворожою силою. Отже своїм воєнним щастям вельможа зобов'язаний поетові.Коли Бертольд пропонує художнику високу, на думку пана, честь - стати придворним поетом, жити у нього в замку, бути в пошані, добробут і славу, поет з посмішкою на вустах відкидає це за Золотих не хочу лаврів, З ними щастя не здобуду. Якщо ними увенчаюсь, То поетом вже не буду. Так вирішує Леся Українка питання про незалежність мистецтва від золотого мішка, про свободу творчості художника, який повинен виражати думи і прагнення рідного народу, підтримати його в боротьбі за волю і щастя.
Відповідь:
Композиція повісті "Людина" суттєво відрізняється від притаманних українській літературі другої половини XIX ст. зразків, які передбачали стрункий сюжет, об'єктивну манеру оповіді. Твір О. Кобилянської малоподійний, побудований переважно на роздумах і переживаннях головної героїні. Мова твору вишукана, часто з елементами публіцистичного і навіть наукового стилів, що також збагатило художні особливості прози письменниці.
Роль публіцистичних матеріалів
Повість О. Кобилянської «Людина» — художній твір, у якому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів. Сама Ольга Кобилянська вважала це недоліком твору, адже ідеї твору часто розкривалися не в образах, а в публіцистичних діалогах. Пізніше Кобилянська у своїй творчій практиці дотримувалась погляду, що ідея твору повинна бути втілена в образах, що треба писати так, щоб читач сам зробив висновок із прочитаного. Тож наявні публіцистичні матеріали, з одного боку, обтяжують художню розповідь, з другого — розкривають переконання головної героїні про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки в ньому. Недаремно цей твір названо «романом ідей».
Олена і її наречений Стефан Лієвич говорять майже цитатами з філософських праць німецьких авторів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав. Згадується також праця відомого російського критика Дмитра Писарєва. Йдеться про освіту жінок.
Лієвич з розпачем говорить, що жінки в переважній більшості «в ...глибокім сні остаються» і «мало журяться про свою самостійність!..» А якщо хто з жінок «старається збудити сонну сестру», то це викликає гнівний осуд суспільства. Вихід із такого становища Лієвич бачить у наступному: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони [жінки] малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх ...яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути! Се — знання!..»
Втративши нареченого, Олена говорить батькові: «Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе Ніколи не буду жити брехнею... Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини...»
Ці слова характеризуть Олену Ляуфлер як людину, яка високо ставить людську гідність, людину освічену, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням.
Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфлер.
В одному з листів до Осипа Маковея (1895 р.) письменниця писала: «Для мене питання жіноче —точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, приміром такого роду,.як "Людина"».
Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини.