Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спині
• «Жив… відколи осиротів». • «Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”». • Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…» • «Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат». • «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».
Любов до рідної землі народжується з першим подихом, людини. і якою сильною буде ця любов, залежить від того, як живе людина. якщо вона боротиметься — то і любов буде рости, міцніти, а якщо волочитиметься по світу — то і любов ця всохне, зачахне. і тоді замість серця буде пустка. але згадаймо тих, хто платив велику ціну для того, щоб пустки не було. це стосується широко відомого нині українського письменника івана багряного та його героїв, що живуть на сторінках роману "тигролови". головним героєм роману є григорій многогрішний — нащадок славного предка дем'яна многогрішного, який у xvii столітті був висланий разом із сім'єю до сибіру. григорій у xx столітті іде тією ж стежкою на каторгу. ми ше не бачимо цього в'язня, але відчуваємо, що це неординарна людина. чим же він міг так залякати, шо його присутність у поїзді, який везе каторжників, перевіряють на кожній зупинці, сам начальник конвою пильнує многогрішного? але не вдалося утримати конвою шаленої молодості. григорій, вирізавши ножем у підлозі кілька дощок, вистрибнув з вагона. це був стрибок у безвість, але саме після цього вчинку многогрішний перетворився на легенду для тих людей, які вимушені були їхати далі. чекісти одразу розіслали телеграми по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах. вони шукали особливого злочинця, якого було засуджено на 25 років.
про особливість цього хлопця можна було здогадатися ще на самому початку, коли через заґратовані вікна на начальника дивились дві цятки блискучих очей. ці ж самі блискучі, але разом з тим і божевільні очі ми побачимо через деякий час, коли зустрінемо григорія у тайзі. він, украй виснажений, обірваний, з давно не голеним обличчям, бореться зі смертю, бореться за життя. так, йому треба перебороти голод, холод, страх, інакше — для чого ж він тікав. хіба для того, щоб померти у тайзі? коли григорій поголився знайденим і самим же ві мисливським ножем, ми побачили "суворе, металеве великі очі горіли немов у божевільного". усе це наслідок немислимих для людини фізичних та моральних страждань, яких він зазнав у катівнях нквс. але за що мучився цей юнак? може, за те, що походить з трипілля, з того краю, у якому саме перебування виховує у людині відчуття причетності, глибинного зв'язку з праісторією свого народу. а може, через те його катовано, що він є правнуком дем'яна многогрішного, а у радянські часи вважалося майже злочинним мати шляхетне походження. чи через те, що брав участь у знаменитому холодноярівському повстанні, мета якого — "воля україни або смерть". остання причина говорить про григорія як про людину, наділену дійовим патріотизмом. отож, виявляється, що ще юнаком він пройшов горнило національно-визвольної боротьби. а потім підпілля, роки навчання в києві, опанування професії інженера-авіатора, арешт, катівні нквс. скільки випало на долю хлопця? безперечно він вийшов з усіх цих негараздів як герой, з гордо піднятою головою, як лицар української національної ідеї. через те, що він зараз опинився у родині сірків і відходить від нелюдських знущань, здоровіє фізично і духовно, ми не можемо казати, що григорій зрікся своєї ідеї. його участь у боротьбі за долю свого рідного народу ще попереду. він обов'язково повернеться в україну будь-якою ціною, бо йому боляче чути журливу українську пісню з концтабору, бачити сльози дочок розкуркулених батьків, українських дівчат, які торгують собою в хабаровському ресторані, аби врятувати собі життя. григорій не може спокійно дивитися, як одна з них, не витримавши ганьби, схилилась і заплакала. "григорій рипнув зубами. зціпив їх до болю. вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. йому хотілось враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! — поламати стільці, побити на цурки люстру, порозкидати фаготи й габої, поперекидати порозганяти все " многогрішний сприймає біль дівчини як свій власний, цим самим підкреслюючи, що залишається органічною частиною свого народу. таке співчутливе ставлення до співвітчизників є результатом надзвичайно високої моральності, духовної шляхетності. хлопець здатен ризикувати своїм власним життям, аби іншим. варто пригадати той факт, що він, не знаючи тайги, вночі іде шукати воду, бо всім хочеться пити, особливо жінкам і дитині хто його примушував це робити? але відчуття чужого болю переважає власний страх, невпевненість у собі. григорій наділений винятковою делікатністю і скромністю у стосунках із наталкою, яку врятував від ведмедя, ризикуючи знову ж таки власним життям. разом із своїми позитивними рисами характеру многогрішний наділений також і здатністю до помсти. але це помста не за власні інтереси, це помста за скривджену батьківщину. пригадаймо погоню григорія за своїм кривдником мед вином, рішучість, з якою він розстріляв ворога свого народу.
У поетичному творі «Цар Плаксій і Лоскотон» В. Симоненко змальовує двох протилежних персонажів. Мені дуже подобається, як автор вміло користується словами! Країна звалася Сльозолии, три сини царя Плаксія звались Плаксуни, дочки — Нудота, Вай-Вай, Плакота... Одразу все стає зрозуміло і ясно! Мені здасться, це додає твору яскравості та краси, коли назви та імена вже певним чином характеризують персонажів.Цар Плаксій є втіленням постійного суму, скарги на життя — всього, що зазвичай називають песимізмом. Але сум і сльози Плаксія безпідставні, тож у читачів він викликає хіба що іронію, аж ніяк не співчуття. Плаксій забороняє сміх у своєму царстві і жорстоко полює на Лоскотона. Лоскотон протиставляється Плаксію, він несе дітям сміх і радість, звеселяє їх та розважає. Тому прості люди люблять Лоскотона і звільняють його з-під арешту. Звільнившись, Лоскотон залоскотав царя Плаксія так, що той луснув від сміху, а дочки та сини царя Плаксія розбіглись в усі боки. Так у країні Сльозолий запанувала радість.Що хотів передати автор яскравими образами, захоплюючим сюжетом своєї казки? По-перше, в нашому житті часто зустрічаються подібні типи людей, Ми бачимо і тих, хто постійно плаче і скаржиться на долю, бачить в усьому тільки погане, негативне. Зустрічаємо і таких, хто, як Лоскотон, звеселяє людей, ніби випромінює радість та життєву енергію. Важливо, що переміг у цьому двобої песимізму та оптимізму саме Лоскотон. Цим В. Симоненко підкреслює, що радісне ставлення до життя є природним для людини.Читаючи казки, ми часто впізнаємо у казкових образах не тільки оточуючих, а й себе. Я зрозумів, що сам іноді поводжуся, як справжній цар Плаксій. А. коли мої близькі намагаються пояснити мені неправильність моєї поведінки, я часто тільки злюся... Але добре, що ця казка до мені зрозуміти свої помилки. Тепер я спробую не перетворюватися на царя Плаксія, навіть якщо все складається не так, як я хочу, І, звісно, мені б хотілося стати Лоскотоном для моїх близьких та друзів: приносити їм радість та сміх, звеселяти їх та відвертати від життєвих негараздів.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спині
• «Жив… відколи осиротів». • «Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”». • Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…» • «Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат». • «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».
Джерело: https://dovidka.biz.ua/klimko-tsitatna-harakteristika/