У чому сенс життя? Я впевнена, кожен хоч раз у житті замислювався над цим. Я спробую відповісти на це питання для себе. Сенс життя в тому, щоб просто жити кожен день, кожну хвилину і прожити потрібно, беручи від життя все, що в твоїх силах. А адже в наших силах дуже багато чого. Немає нічого неможливого, звичайно крім фантастики.
Кажуть дуже важко навчитися любити, довіряти, прощати і цінувати. Думаю, що все це ми повинні в собі розвивати. На жаль, не кожен з нас вміє цінувати життя і людське існування. Навколо тебе постійно поруч близькі люди, і ти думаєш, що це завжди, ну навіть якщо і не завжди, то принаймні на довгий час вони будуть поруч, але, на жаль, це не завжди так. Дуже важко навчитися цінувати їх, коли вони поруч. Але коли ти втрачаєш рідну людину, ти починаєш розуміти що вона була дуже дорога тобі, що ти не звертав увагу на те, що вона є. Адже це для тебе звично. Так от – це дуже боляче, тобі важко усвідомити, що її немає поруч, що ти більше ніколи в своєму житті не зможеш з нею поговорити, обняти або просто зателефонувати, ти нічого не зможеш зробити і повернути його ти теж не зможеш. І ось тоді я почала замислюватися над тим, яке цінне життя, все що в ньому присутнє і все, що оточує тебе.
Потрібно цінувати, любити, поважати і піклуватися про своїх рідних і близьких тобі людей. Потрібно жити кожен день, пізнаючи щось нове і просто в своє задоволення, адже не даремно кажуть: «Навіщо відкладати щось на завтра, якщо можна це зробити сьогодні! » А й справді, чим сьогоднішній день відрізняється від завтрашнього? Нічим, просто тобі лінь.
Ще у всіх людей є страхи. Ні, я говорю не про ті, які нам притаманні під час перегляду фільмів жахів, а про ті, які переслідують нас по життю. Наприклад, ти боїшся підійти познайомитися до дівчини або до хлопця, ти пропустив заняття і боїшся прийти або боїшся іспитів і не приходиш на них, боїшся зізнатися людині в почуттях – це одні з небагатьох прикладів з нашого життя. Але на це у мене є мій принцип у житті: «Краще шкодувати про скоєне, ніж про те чого не зробив».
Звичайно, це не до всього ставиться, особливо до того, що краще шкодувати про те що вбив, ніж про те що ні. Адже на це здатні ті люди, які за життя не добилися нічого. Вони лінувалися, відкладаючи все на завтра або просто не вчилися цінувати своє життя і життя інших. В підсумку вони заплутувалися в тому, що вони взагалі хочуть, на них навалювалися проблеми, які вони знову відкладали на завтра. Психіка не витримувала і все це вони заглушали випивкою, наркотиками або іншими речовинами, діючими на свідомість людини. Але ж це все на час і все коли-небудь закінчується. І ось тоді вони шукають гроші на те, щоб знову забутися, починають красти, нападати, вбивати. Але в підсумку вони все одно будуть покарані за ті чи інші злочини. Адже ніщо не залишається безкарним і правда спливає завжди. Потім вони несуть покарання в тюремному ув’язненні. Хтось починає звинувачувати себе і замислюється про те що він зробив, але повернути все назад вже неможливо і все тому, що ти нічого не зробив для того, щоб прожити гідне життя і бути людиною з великої літери.
Саме тому потрібно завжди до чогось прагнути і робити все, що в твоїх силах, для того, щоб потім не замислюватися над сенсом життя, а знати – що ти прожив це життя з сенсом.
П’єса «Мартин Боруля» написана на основі реального факту. І. Карпенко-Карий використав подію, яка відбулася в його родині. Батько письменника вирішив у суді довести своє дворянське походження. Незважаючи на витрачені зусилля, рід дворянським визнаний не був, бо прізвище в нових і старих документах відрізнялося однією літерою. Так само й головний герой твору: багатий шляхтич, чиновник земського суду Мартин Боруля має заповітну мрію - зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Справою честі стало те доведення «дворянської лінії», бо Мартина пан Красов-ський назвав бидлом, а його сина - телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой навряд чи зміг би пояснити, для чого йому дворянство потрібне, адже в нього цілком нормальне життя: має дружину, сина й доньку, чимале хазяйство.
Зрозуміло, що Боруля не має нічого спільного з дворянством. Маючи звичку прокидатись рано, герой із усіх сил намагається бути паном і лежить, як і водиться панам, довго, хоч і болять боки від того лежання. Усупереч родинній традиції вимагає від дітей називати його «папінька», а дружину - «мамінька», не дає працювати Марисі, аби вона привчалася до дворянства. Боруля марно витрачає чимало грошей на дворянський антураж. Смішно виглядає це намагання бути благородним: очікуючи привезення з міста «кофію», герой просить дружину дізнатися, що з ним робити, бо «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
Боруля, безперечно, прекрасний батько, хоча через свою обмеженість і засліпленість дворянством трохи не зламав життя Марисі. Відмову сватам Миколи, Марисиного коханого, Боруля пояснює просто: «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…» Натомість майбутнім чоловіком доньки він бачить регістратора Націєвського - людину несерйозну, звичайного міського франта, балагура, що до того ж любить випити за чужий кошт. Марисю дивує така кардинальна зміна в батькові, адже вона вихована зовсім по-іншому.
Син Борулі Степан служить канцеляристом у місті. Батько з щедрістю витрачає на нього гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він не навчився цінувати зароблені гроші. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Це все - наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічним є спалення «дворянських паперів» у кінці п’єси. Герой немов очищається тим вогнем, стає зрячим, Борулі стає легше, наче в нього нова душа ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала.
У творі поєдналися елементи комедії і трагедії. Образ Борулі в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже нерозумний, засліплений «дворянською лінією» герой міг втратити абсолютно все: і майно (якого майже не лишилось), і друзів (Гервасія, Протасія і Матвія), і дітей (нещасливий шлюб Марисі й розпусне життя Степана), і власне життя.