Моя вертикальная реальность страшная
в моей реальности находится пеннивайз и другие призраки
в начале я ходил по улице и гулял,вдруг я увидел красный шарик,и взял его.И пошёл дальше. На середине:Потом я услышал смех жуткий смех пеннивайза.Я побежал со всей силой.Но не мог добраться до дома,меня схватил пеннивайз.Он усыпил меня и вёз в какое то место. Я не мог позвать на так как я не мог двигаться.Он остановился,и с кем то разговаривал,я открыл глаза с надеждой хоть что то увидеть.Там были люди в масках.Они все были в масках,мне было страшно и я потерял сознание.в конце:Он точит лезвия открыл мне живое и написал туда ОНО мне было больно но я не мог ничего сказать.Он оставил меня в тёмном лесу и ушёл.А я не мог ничего сделать и лежал утром меня забрали в больницу
Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"