Необхідність в окремій будівлі для міського театру стала особливо відчутною в кінці XIX століття . У цей час Львів перебував у складі Австро-Угорщини , офіційно називався Лемберг і був столицею окремої великої австрійської провінції - Королівства Галичини і Лодомерії .
У 1895 році був оголошений конкурс, в якому переміг проект директора Львівської вищої художньо-промислової школи З. Горголевського . Він запропонував сміливе рішення для місця будівництва нового театру. Так як центр міста на той час був щільно забудований, проект передбачав перекриття міської річки, Полтви , суцільними бетонними склепіннями. З. Горголевский керував усіма земляними та будівельними роботами. Основне навантаження лягло на львівську фірму інженера І. Левинського . Будівництво почалося в червні 1897 року і тривало майже три роки.
Алегорія Слави на фасаді театру
Великий міський театр (так називався Оперний театр до 1939 року ) відкрився 4 жовтня 1900 року . В урочистому відкритті взяли участь письменник Генрик Сенкевич , композитор І. Падеревський . У цей вечір в театрі показували постановку драматичної опери «Янек» В. Желенського про життя жителів карпатської Верховини .
У 1934 році театр закрили через економічну кризу. У 1939 році тут пройшли Народні збори Західної України , які підтримали приєднання Галичини і Волині до УРСР . Театр був знову відкритий в 1939 році і отримав назву Львівського державного оперного театру.
У 1944 року 22 липня Львівського оперного театру могло б і не стати. У запеклих боях за Львів, німці вирішили замінувати і підірвати будівлю Львівського оперного театру.
У 2000 році театр святкував 100-річчя і було прийнято рішення дати театру ім'я відомої оперної співачки Соломії Крушельницької.
У 2008 році театр став членом асоціації Опера-Європа
Львівський Оперний театр побудований (1897-1900) за проектом архітектора Зигмунда Горголевського, який самостійно керував усім будівництвом використовуючи форми Ренесансу та бароко. Будівля багато скульптурним декором, в оформленні інтер'єру переважає мармур, ліпні орнаменти, позолота і декоративний живопис. Театр був декорований і зовні і всередині, продемонструвавши мистецтво скульпторів ( П. Войтович , Ю. Марковський , А. Попель , Е. Печ, Т. Баронч ) і художників (Т. Попель, М. Герасимович, Т. Рибковський, З. Розвадовський , С. Дембіцький, С. Рейхан).
Глядацька зала побудований у формі ліри, складається з партеру і 3-х балконів, налічує 44 ложі і вмещет 1000 глядачів. Зал має забарвлення в білих тонах з золотом. Головним акцентом обробки балконів є відлиті з гіпсу фігури атлантів, коріатід, муз, геніїв, а також герми. Пишно прикрашений стелю залу для глядачів. У центрі знаходиться круглий плафон з прекрасною бронзової люстрою, виготовленої за проектом З.Горголевський. Позолочена ліплення у вигляді гірлянд з квітів та листя, ділить коло плафона на десять сегментів, в яких знаходяться картини з алегоричними жіночими фігурами. З 1900 року традиційно зберігається бордовий колір крісел. Загальну картину залу завершує декоративний завісу «Парнас», створений Генриком Семирадського. Художник працював над нею останні роки свого життя в Римі. Вийшло так, у замовників не вистачило грошей, щоб заплатити художнику за роботу. Семирадский своє унікальне полотно, над яким трудився кілька років, подарував театру. Парадний завісу в обрамленні чудесного бордюру, виконаного італійським майстром Ретроссі за ескізом самого Семирадського, вперше постав перед залом для глядачів 13 січня 1901 року. Семирадский помер через рік після відкриття театру, а його завісу і понині прикрашає театр. Завіси-картини такого типу є лише в Ла-Скала, а також в операх Кракова і Львова. Перед глядачем завіса опускають лише при особливих випадках, наприклад на прем'єрах. Семирадский помер через рік після відкриття театру, а його завісу і понині прикрашає театр. Завіси-картини такого типу є лише в Ла-Скала, а також в операх Кракова і Львова. Перед глядачем завіса опускають лише при особливих випадках, наприклад на прем'єрах. Семирадский помер через рік після відкриття театру, а його завісу і понині прикрашає театр. Завіси-картини такого типу є лише в Ла-Скала, а також в операх Кракова і Львова. Перед глядачем завіса опускають лише при особливих випадках, наприклад на прем'єрах.
Доля творчоï спадщини кожного письменника складається по-рiзному. Велику роль у цьому вiдiграють суспiльно-полiтичнi умови й оточення, в якому народжується i формується талант письменника. Видатний поет XX сторiччя, талановитий, оригiнальний, та, на жаль, майже зовсiм ще не оцiнений прозаïк i публiцист, цiкавий критик та лiтературознавець, незрiвнянний перекладач з вiрменськоï, грузинськоï, татарськоï, болгарськоï та iнших мов, невтомний популяризатор кращих досягнень свiтовоï культури на Украïнi. Творча особистiсть Павла Григоровича Тичини була багатогранною i складною. Художня спадщина поета має велику цiннiсть, залишаючись в золотому фондi нашоï культури. Але не можна обминути й тих, якi писалися на вимогу часу чи пiд тиском обставин. Так, в часи громадянськоï вiйни, молодий Тичина не зразу розiбрав ся у глибокiй сутi громадсько-полiтичних подiй, тим бiльше, що днi стояли суворi, всi сили революцiï вiддавались нещаднiй боротьбi з ворогами. Написання вiрша "На Аскольдовiй могилi" було тяжкою помилкою поета, спровокованого пропагандою Центральноï Ради. Але до честi Павла Тичини треба сказати: вiн швидко розiбрався, що й до чого. Переживши тяжкi днi болiсних роздумiв i жалю, перемiшаного з жахом, поет прокляв i цей вiрш, i тих, хто його спровокував на його створення. Тичина безповоротно стає спiвцем революцiйноï боротьби. 1923 року Павло Тичина приïжджає до Харкова i за до В. Еллана-Блакитного влаштовується на роботу в редакцiю журналу "Червоний шлях". Але й там поет зазнав дуже серйозноï критики i жорстоких полiтичних звинувачень "За протягування нацiоналiстичного дурману в лiтературу". Саме тодi була написана велика поема "Чис-тила мати картоплю", в якiй з вражаючою силою розкриває ознаки кризи соцiально-полiтичних процесiв в унiтарнiй державi. Тичина довiв, що в творi домiнує сувора, гiрка, але щира, вистраждана правда. Вже пiсля виходу перших книг Тичини його творчiсть привернула увагу насамперед лiтераторiв. У перiодичнiй пресi з'явилися рецензiï рiзного змiсту i характеру. Одним iз перших вiдгукнувся В. Еллан-Блакитний. У статтi "Павло Тичина" вiн назвав його красою i гордiстю новоï украïнськоï поезiï, найталановитiшим з сучасних поетiв. Але не обiйшлося i без випадiв проти поета. У закордоннiй пресi з'явилися писання, автори яких звинуватили Тичину в тому, що вiн продався Радянськiй владi, яка, до речi, у найскрутнiшi i найголоднiшi днi життя спецiальним декретом забезпечила його харчами i взяла пiд свою охорону, як цiнного дiяча культури. В украïнськiй радянськiй пресi з'явилися теж деякi статтi типу "Дутий кумир" В. Полiщука, фейлетон "Про украïнську оперу" К. Котка, в яких проявилося нерозумiння творчостi Тичини, його перекладiв лiбрето класичних опер украïнською мовою. На тi випади вiдповiв i сам поет, i його побратим по перу й духу В. М. Сосюра: Не вам ганьбить iм'я Тичини I називать його рабом... Павла Тичину завжди турбувала проблема нацiонального вiдроджен ня украïнського народу. З цiєï причини перший образ - iдеал революцiï для поета - "Золотий гомiн": то образ народу, що зiбрався 1917 року на iсторичнiй площi Киïвськоï Софiï, щоб висловити свою вiковiчну волю i мрiю про державну сувереннiсть. Киян поздоровляє сам Андрiй Первозваний, засновник i покровитель мiста. Вiд повноти щасливих передчувань "засмiялись гори, зазеленiли", i рiка мутная сповнилася сонця i блакитi - торкнула струни. Але в процесi нацiонально-визвольноï революцiï Павло Тичина бачить не тiльки вiдраднi явища i тенденцiï: Чорний птах - у нього очi-пазурi. Зловiсним образом "Чорного птаха" вiн попереджає про важкi днi при вiдстоюваннi свободи. Так i сталося: свiдченням братовбивчоï трагедiï є тетраптих "Скорбна мати". Твiр присвячений матерi поета. Але образ покiйноï "матерi Марiï" переростає в образ Скорбноï матерi, в якому узагальнено i долю Божоï матерi, i страждання Украïни. З поеми проступає динамiчна картина трагедiï рiдноï землi, яка потрапила в криваву орбiту громадянськоï вiйни. Отже, доля Павла Тичини - то доля його нацiï. Є в нiй трагiчнi сторiнки, болiснi невдачi, але домiнує жага життя, енергiя творення, високий iдеал справедливостi, а тим самим генiй безсмертя.