Життя било Славка найбільше за всіх, хоча, можливо, Стефко страждав ще більше. Будучи малим, Славко дуже сильно захворів, не міг ходити, мав лишитися інвалідом. Але, як це зазвичай буває, завдяки сильній волі і духу, Славко перемагає хворобу. Долаючи страшний біль, він вчиться ходити, тоді потай іде на ковзанку.
Мимоволі захоплюєшся силою цього героя. І його теж усім серцем розумієш. Славко – борець, йому нічого не дістається легко. Абсолютно нічого. Й у навчанні, й у спілкуванні. За все йому доводиться платити, він безперервно пізнає себе і світ, удосконалює свої вміння постійно пробує щось нове, шукає свій шлях. Він сміливо йде у печери і захоплюється спелеологією, тоді починає тренуватися на шпагах. Але внутрішнє бурхливе життя цієї людини лишається непоміченим його оточенням.
Певно, лише батьки розуміють свого сина, впускають його у своє доросле коло, усвідомлюючи, що і далі на Славка чекає не менше випробувань.
Це такий хрест, який доводиться змалку нести хлопцю, але врешті-решт, він виростає гідним, хоча це дуже нелегко. Найбільше випробування Славка – щастя Юлька, якому, на його думку, все дістається легко без будь-яких зусиль. І це причина, чому Славку застить очі образа на світ, в якому одним доводиться важко працювати, а іншим все підноситься на тарілочці з синенькою смужечкою… Дуже сильна сцена двобою між Славком і Юльком. Так, Юлько ніколи не тримав шпаги в руках, і Славко ні в якому разі не мав битися з неосвіченим. Але… ж хіба можна засуджувати його за бажання хоч раз побачити, у його розумінні, кращого від себе переможеним?
І, насправді, це не боротьба між образою і заздрістю. Цей двобій – втілення величезного непорозуміння між людьми.
Шпага Славка ламається, завдаючи Юльку важкої рани, знайдений життєвий шлях вислизає з-під ніг. За помилку Славко жорстоко розплачується, коли його звинувачують у зовсім іншому злочині, а суспільство готове відвернутися.
Славку важко бути самому, оббреханому, але він тримається, хоча й з останніх сил, і тримається гідно. І наскільки важливим виявляється для нього почути від друзів, від однокласників, від розумних та небайдужих дорослих те заповітне: «Ми тобі віримо!».
Й іноді здається, що це внутрішня сила Славка і віра в нього інших людей і сприяла позитивному вирішенню, здавалося б, безнадійної ситуації. А Юлько… Юлько сам себе покарає за підлість. Він вміє себе карати, й у випадку з розчаруванням у батьку і родині, ми це дуже добре бачимо. Але чи покається Юлько? Чи зізнається у ганебному вчинку? Чи це йому до ? Чи навпаки, згубить?.. Які складні запитання і які життєві… Ця глибоко психологічна книга відкриває яскраву палітру людських стосунків, де кожен віднайде себе.
Объяснение:
Надеюсь я правильно поняла задание)
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
Славко Беркута, Юлько Ващук, Стефко Вус, Ділі — головні герої твору, яким властиві індивідуальні, а разом із тим і типові характери дітей-підлітків. Н. Бічуя психологічно глибоко змалювала тип героя-дитини, що намагається самоствердитися, наполегливо, шляхом «максимального навантаження» йде до своєї мети (виліковує себе, щоденно тренується, щоб бути найкращим фехтувальником), уміє переживати поразки, бути самокритичним і робити висновки. Так, це дійсно про Славка Беркуту. Ситуації, у які потрапляє підліток, не тільки загартовують його характер, силу волі, підтверджують морально-етичні переконання, а й додають досвіду,
Джерело: https://dovidka.biz.ua/shpaga-slavka-berkuti-harakteristika-geroyiv